Читати книгу - "Оранжеве сонце"

— То бачить знак Е, бачить! — знову гукнув вірний юнак. — То зараз добереться до Е, То зуміє добратися! Хай Е потерпить! Чи чує друг Е?

У відповідь гілка знову кілька разів вихопилася вгору. Сумнівів більше не було — серед кущиків на виступі причаївся зранений Е.

— То бачить знак!.. То вже йде!..

Юнак метнувся схилом вниз, проте дуже швидко змушений був спинитися — скеля уривалася. Шукати проходу треба деінде. Подався схилом ще нижче, на кожному кроці придивляючись до найменшого горбочка у стіні, до ледь примітної заглибини, які могли б стати у пригоді. Та ось зір припав до вузької брівки, завдовжки не більше двох зростів людини. По ній можна було пройти, притиснувшись до стрімчака і тримаючись руками за пощерблену стіну. Далі ця брівка обривалася, зате ще через два людські зрости вона знову, вже ширша і надійніша, виходила зі стіни. І ця друга брівка вела до самого кам'яного виступу, на якому знайшли притулок кущики. Та як проскочити з однієї брівки на другу, з вузької на ширшу?.. То почав оглядати стрімчасту стіну навколо брівок і вгледів кам'яні нарости. Юнак вельми зрадів, гучно крикнув другові:

— Хай друг Е слухає!.. То знайшов дорогу, знайшов!.. То вирушає! Хай Е тримається!..

Хлопець почав долати важкий шлях. Коли вже пройшов по стрімчаку чималу відстань — понад горами прокотився грім, а плече відчуло холодну краплину дощу. Вона ніби протнула плече наскрізь. Війнув уздовж стіни поривний вітер. То добре знав — почнеться дощ і тоді все! Камінь стане слизький і вже ніяка сила не втримає його на стрімчастій стіні. А попереду вдвічі довший шлях від пройденого. Шлях, який висів у повітрі!.. Швидше ступати по непевній дорозі? Ні, тут поспішати не годилося. Небезпечно. Кожний крок вимагав не тільки величезної напруги, а й найбільшої уваги, кмітливості та спритності! Повернутися назад? То добре знав, що до того, як зашумить дощ, він устигне вернутися на схил, на безпечне місце. А туди, де на нього чекає Е, може і не поспіти! Перечекати на схилі дощ? А потім ждати, поки висохне каміння… Ні, він не повернеться назад, не стане чекати, він устигне добратися! А там уже вони будуть удвох і придумають, як вибратися з того місця, що страхітливо висне над урвиськом.

Коли юнак нарешті наблизився до горбкуватого виступу, він так стомився, що лише завдяки відчайдушним зусиллям спромігся подолати останні два-три кроки, до того ж краплі дощу де-де вже зволожили стіну і, щоб утриматися, юнакові доводилося докладати значно більше зусиль, ніж звичайно. Пальці рук і ніг ніби задерев'яніли, і То щохвилі здавалося, що наступний крок буде останнім — він зірветься і полетить у прірву. Тамуючи розпач, тяжку втому і біль у всьому тілі, він прокричав:

— Хай зараз Е почує свого друга То! То зовсім близько! Хай Е почує голос друга То і відгукнеться…

Юнак замовк, дослухався. Відповіді не було. Певне, друг Е не мав сили навіть відповісти. То сперся лобом об камінь: він був вогкий. Погляд ковзнув униз — жахне провалля закрила суцільна запона туману, внизу билися об стінку косі стяги дощу. То відірвав погляд від безодні і, напруживши всі сили, гукнув ще раз:

— Хай Е почує голос друга То!.. Хай Е відгукнеться!.. Нараз угорі з'явилося обличчя Е. На щоці і шиї червоніла засохла кров.

— То пробрався сюди порятувати друга Е? — кволим голосом спитав Е. — То віднайшов сюди дорогу?

— Віднайшов! — промовив То. — Ми виберемося звідси. Але спершу То повинен набратися нової сили, То мусить трішки перепочити. Чи поміститься То поряд з Е на камені?..

— Так, То поміститься.

— Тоді хай рука Е допоможе То.

— Е допоможе другові!

І Е подав свою руку. То дотягнувся до руки друга і, доторкнувшись до неї, стиснув. Але та рука видалася йому кволою, ненадійною.

— Чи має рука Е силу, щоб витягнути То на кам'яний виступ? — не втримав сумніву То.

— Рука Е витягне То! — пролунала неголосна, зате впевнена відповідь. — Хай То міцніше стискає руку Е!..

— Якщо рука Е не втримає друга — обоє полетимо у провалля! — застеріг прибулий рятівник, усе ще сумніваючись у спроможності Е втримати його над прірвою.

— Рука Е — вірна рука!..

То вільною рукою і обома ногами почав щосили упиратися в стіну і відштовхуватися від неї. Ці зусилля допомогли — незабаром То сидів уже на кам'яному виступі поряд з Е. Обидва дихали часто, важко, проте були задоволені — тепер вони разом!

Перш за все То швидким оком оглянув їхній притулок. Це був похилий майданчик, на якому росло декілька кущиків. Певне, вони не тільки пом'якшили удар тіла об камінь, а й затримали над безоднею.

Далі То перекинув тривожний погляд на свого друга.

— Води, — промовив той.

— Зараз піде дощ — води буде вдосталь, — сказав То, проводячи рукою довкола. — Хай Е не турбується — То носитиме другові їжу і воду.

— То пробирався по стіні?

— Так. То подолав цю круту, вельми важку дорогу! То приростав до каменю, пальці рук і ніг утискалися у гранітну стіну.

— То сміливий, добрий друг! — промовив Е.

— Спершу перечекаємо дощ, а потім чекатимемо, поки сонце та вітер висушать камінь, — після короткої мовчанки знову заговорив То. — Якщо Е не матиме сили йти по стіні, тоді вирушить сам То. То роздобуде поживи і повернеться.

Е мовчав. Він неначебто дрімав, хоча повіки залишали для очей вузенькі щілини. То ще раз оглянув місцину, де треба?уло пересидіти грозу. Юнак зробив висновок, що це кам'яне гніздо зможе їх втримати, хоч би яким рвучким був вітер — навколо у стіні випиналися виступи, за які