Читати книгу - "Порожня труна"

За мить вона впустить його сюди.

Почувши це, Поль Дроп позадкував.

— Мабуть, таки впустить, але я не хочу з ним бачитися. Міньясе, прийміте його, будь ласка, що ж до мене…

Але Міньяс уже взяв свій циліндр, рукавички і стек.

— Ви кажете дурниці. На якій підставі я прийматиму цього добродія? Зважте самі, Дропе. Його візит, мені здається, не буде тривалий і як тільки він піде, я зайду до вас.

Міньяс говорив тоном, що не допускав заперечень. Ця людина володіла мистецтвом висловлюватися дуже ввічливо й люб'язно, а проте в його мові звучала тверда рішучість.

Дроп зрозумів, що треба підкоритися.

— Гаразд, я прийму його.

Не встиг Міньяс вийти в сусідню кімнату, звідки він міг чути розмову між Педро Коралесом і професором, як до кабінету зайшла мадемуазель Данієль і сповістила, що в приймальні чекає відвідувач.

— Хай заходить, — сказав Дроп, пополотнівши.

За хвилю Педро Коралес тиснув руку директорові клініки.

— Я вас не дуже потурбував? — запитав перуанець. — Ви сьогодні оперуєте?

— Дроп показав йому на стілець.

— Ні. Не потурбували.

Водночас він удивлявся в обличчя відвідувача, і його око професійно побачило: за всіма ознаками, цей чоловік вживає наркотики.

Педро Коралес змінився. Колір його обличчя став свинцево-сірим, очі пожовкли, ніс загострився, щоки запали, руки тремтіли.

«От вони, симптоми збагачення, — сказав сам собі хірург, — цей тип, що раптом став власником величезних статків, мабуть, піддався своїм ницим нахилам і пустився берега. Б'юсь об заклад, що він пиячить і щовечора обмиває свій спадок шампанським».

Поль Дроп урвав свої філософські роздуми, бо звик розв'язувати наукові проблеми на практиці.

— Щасливий вас бачити і буду дуже радий дізнатися, чим зобов'язаний вашому візиту?

Перуанець уклонився.

— Насамперед, я хочу ще раз подякувати вам за турботу про мою тітоньку. І ще… і ще, я хотів би…

Педро Коралес помовчав, збившися з плигу. Тоді, затинаючись, повів далі:

— Хоч ви й хірург, але мені здається, що й інші сфери медицини вам знайомі… Ваш точний діагноз…

Слухаючи цю плутану мову, Поль Дроп відчув, що перуанець хоче розкрити якусь свою таємницю.

— Я не терапевт, — сказав він, — хоча хірургія й терапія рідні сестри, і я зовсім не заперечую величезні можливості останньої. А про що саме ви хотіли переговорити зі мною?

Педро Коралес підвівся. Устав він з великим зусиллям, його суглоби наче одерев'яніли, від ледве тримався на ногах, зовсім охлялий, проте його очі яскраво блищали.

— О Боже! — вигукнув перуанець. — Допоможіть мені, лікарю, бо щось я нездужаю.

— Справді, вигляд у вас не дуже здоровий.

— Еге ж, — підтвердив перуанець, цокотячи зубами, наче в лихоманці. — Знаєте, в мене страшенна невралгія; мабуть, підхопив десь на протязі. Часом вона мене так мучить… Ну, ви ж самі бачите…

Поль Дроп слухав його співчутливо і водночас намагався поставити діагноз.

— І зараз ви дуже страждаєте?.

— Страшенно… До речі, ви ж самі тільки-но сказали, що вигляд у мене і хворий.

— Ви хочете, щоб я вам порадив якесь лікування? Призначив вам процедури?

Педро Коралес перебив його:

— Ні, ні, лікування не треба. Я знаю, що вилікувати мою невралгію не можна ніяким чином, але знаю, що можна її полегшити, приміром… — Він ляснув себе по лобі. — Приміром, я так собі думаю… приміром, лікарю, морфій дуже допомагає… ви ж маєте морфій! Чи не могли б ви мені зробити маленьку ін'єкцію, дати мені ампулу цього чудодійного наркотику? Звичайно, я заплачу…

Коли Поль Дроп почув ці слова, він підійшов до перуанця, схопив його за руку й підвів до вікна.

— Досить жартів, — відрізав хірург, — поговорімо відверто. Пане Коралес, уже чверть години я спостерігаю за вами і дійшов твердого висновку: ви не хворий, еге ж? Ваша невралгія — всього-на-всього привід. Ви наркоман і хочете, щоб я допоміг вам дістати морфій! Так чи ні, відповідайте!

— Але…

— Перепрошую, ви собі сказали: «В клініці, певно, є морфій, доктор Дроп людина продажна, я знайду спосіб його купити й задовольнити свої порочні нахили». Признайтеся, що це так.

Вигляд у Педро Коралеса був жалюгідний. Звичайно, професор Дроп мав слушність.

Перуанець уже давно і дуже часто вживав морфій; страшна отрута заполонила його організм. Він не міг уже без неї жити; тільки доза морфію рятувала його від жахливих страждань.

Слухаючи Поля Дропа, Коралес пополотнів. Авжеж, з деякого часу йому дедалі важче було діставати наркотик; тож він і вирішив звернутися до професора. Може, той йому не відмовить?

Нервово виснажений, як і всі наркомани, він у відчаї заплакав.

— Лікарю, лікарю…

І тут у нього сяйнула думка, він сягнув до своєї кишені.

— Ну що ж, так, я наркоман, це правда, і я думав, що ви продасте мені цієї отрути. Не треба відмовлятися, Дропе, від грошей, які я вам пропоную. Скільки ви хочете? Тисячу франків… десять тисяч, двадцять тисяч… Я дам стільки, скільки ви захочете.

В погляді, що його нещасний кинув на лікаря, був жах і благання. Проте Поль Дроп не дав себе розчулити. Йому вже доводилось бачити — і не раз — нещасних морфіністів, готових на все, аби тільки дістати згубний наркотик.

Без морфію не обходиться жодна клініка. Хоч потроху, але він є в кожній. Не рідкість зустріти в коридорі медсестру, яка несе шприц із морфієм. Морфій — це той заспокійливий засіб, що дарує сон, якого благає виснажений болем хворий, але ж він може виробити згубну звичку, жахливу звичку!

Морфій!.. Поль Дроп знав, що за цю отруту він міг би витягнути з Педро Коралеса величезні гроші. Та це було б наймерзенніше