Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

— Бачте, Галю, — продовжував Риндін лагідно, — я уявляю собі, як хвилювався б я сам, коли б раптом отак зненацька зникла моя дочка. Невже рідні абсолютно нічого не знали про ваші наміри?

— Я розкажу вам, Миколо Петровичу! — Галя вирішила не приховувати нічого. — Моя мама трошечки знала… я багато говорила з нею про те, як мені хочеться полетіти з вами. Ну, звісно, вона тільки сміялася, відповідала, що це, мовляв, дитячі вигадки. Хіба її переконаєш? А від’їжджаючи, я залишила листа, в якому написала, що обов’язково полечу. Вона, я гадаю, все одно не повірила, мабуть. А тепер… тепер вона, звісно, ще теж нічого не знає, думає, що я в інституті.

Микола Петрович підвівся.

— Ні, вона вже не думає так, Галю, — сказав він твердо.

— Що? — дівчина спантеличено поглянула на нього.

— Вона вже не думає так, — повторив Риндін. — Ще ввечері, коли ви з Ван Луном були зайняті готуванням вечері, я в черговій розмові з Землею, з центральним постом керування, розповів про вашу появу у нас. І просив сповістити вашу матір про це. Крім того, я від імені всіх членів експедиції передав наполегливу вимогу, щоб ваша мати приготувала до нашого повернення для вас добрячу порцію березової каші… чули, що це таке — березова каша? Ах, не доводилося? Шкода, шкода! Знаєте, дивлячись на вас, мені хочеться змінити деякі мої старі-старі переконання. Я завжди вважав так звані тілесні покарання варварством. Але зараз мені чомусь здається, що хороша порція березової каші була б для вас корисною… певна річ, не тепер, а значно раніше. Але, може статися, ваша мати задовольнить наше прохання, як ви гадаєте, громадянко?

У жартівливому тоні Миколи Петровича Галя ясно відчула і серйозні нотки. Вона схилила голову: виправдовуватися, захищатися було ні до чого. І Микола Петрович так лагідно докоряв їй, що чимсь нагадував Галі маму.

— Проте досить з цим, — раптом змінив свій тон Риндін. — Будемо сподіватися, що все обійдеться. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Ван Лун і Сокіл ще не прокинулися, будіть їх, досить потурати їм. Поснідаємо — і до праці. Та й ви, мабуть, хочете їсти, чи не так? Зголодніли трохи?

І звідки він усе знає? Адже Галя, прокинувшись, вирішила було продовжувати своє голодне тренування. А зараз — так хочеться їсти, так хочеться!

— Ідіть, ідіть. Як буде готово, покличте мене, я теж їсти хочу.

А коли Галина Рижко зникла за дверима рубки, Микола Петрович подивився їй услід, похитав головою:

— Хороша дівчина, але треба тримати її в руках. Хе-хе, голодне тренування, що ти скажеш?

І він знову заглибився в свої записи.

який говорить про обов’язки учасників експедиції, про те, чому на Венері, на думку Вадима Сокола, повинні існувати мегалозаври і археоптерикси, а також про те, що навіть у міжпланетному просторі можуть траплятися зіткнення.

Незабаром у ракетному кораблі закипіла робота. Сокіл і Ван Лун почували себе ніяково, коли довідалися, прокинувшись, що академік підвівся значно раніше від них і давно вже зайнятий ділом. Адже і в них так само було чимало роботи.

Як ми вже знаємо, кожен учасник експедиції мав своє коло обов’язків, заздалегідь розроблене під час підготовки подорожі. Але в перші ж таки дні польоту дещо змінилося — насамперед через появу Галини Рижко, яка не тільки з готовністю бралася за першу-ліпшу працю, аби бути корисною, але й старанно, точно її виконувала.

Найскладнішою справою для Ван Луна були обов’язки штурмана астроплана, пов’язані з копіткими обчисленнями: вони забирали найбільшу частину його часу. Безумовно, саме в першому періоді польоту Ван Лун міг би займатися штурманською справою менше, ніж будь-коли в інший час. Адже астроплан з початку польоту перебував під постійним наглядом земних постів керування. Зіркими очима радіолокаторів ці пости стежили за польотом астроплана, відзначали на зоряних картах його шлях, провадили перевірочні обчислення курсу і з допомогою потужних радіоімпульсів примушували ракетні двигуни корабля виправляти найменшу неточність у напрямі. Та після двох-трьох днів польоту і виправляти вже не було чого. Астроплан ліг на бездоганно правильний курс, з якого він без якоїсь особливої причини вже не міг збитися. Цей курс мусив з точністю годинникового механізму привести його через сто сорок шість днів до тієї точки світового простору, де в цей час опиниться на своїй орбіті Венера. Що ж тут робити штурманові?

Але Микола Петрович Риндін дотримувався іншого погляду. Він говорив:

— Все це дуже добре, Ван. Але треба врахувати кілька можливостей. В першу чергу, ми не можемо знати, на якій відстані від Землі радіоімпульси постів керування почнуть слабшати і, внаслідок цього, не зможуть впливати на наші приймальні пристрої. Мене, зокрема, непокоїть космічне проміння — чи не завадить воно прийомові радіоімпульсів? А тоді нам доведеться справлятися власними силами, без допомоги земних постів керування. Це перше. Далі, хто знає, чи не з’явиться якась зовнішня причина, яка вплине на наш курс?

— Але яка саме, хотів би я знати, Миколо Петровичу? — запитав Ван Лун.

— Ви не знаєте? І я також не знаю, — спокійно відповідав Риндін. — Втім, ні ви, ні я не можемо поручитися, що така причина не виникне. І ми зобов’язані бути готовими до подібної можливості. І, нарешті, третє. Я сумніваюся, щоб земні пости керування могли тримати нас на повідку