Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Згодом у Бразилії я помітив мурах-листоїдів і поставив цей самий експеримент на них. І от вони через кілька кроків по стежці розуміли — ідуть до їжі чи від неї; можливо, вони виділяли кілька запахів за схемою: А, Б, проміжок. А, Б, проміжок і т. д.

Якось я намагався змусити мурах ходити по колу, але в мене не вистачило терпіння. Іншої причини, чому цього не можна зробити, крім браку терпіння, я не бачу.

Експерименти ускладнювала одна річ: коли мурахи відчувають дихання, вони починають метушитися. Напевне, у них працює інстинкт, і вони бояться тварин, які їх їдять або заважають їм. Не знаю, що їх хвилювало — тепло, волога чи запах від мого дихання, але доводилося тамувати подих і відводити погляд, коли я переносив їх на паперовому «паромі».

Мене цікавило питання, чому сліди мурах лягали прямо й акуратно. Здавалося, що вони знають, що роблять, і добре відчувають геометрію простору. Але ж мої експерименти засвідчили, що це не так.

Через багато років, коли я працював у Калтеху і жив у невеличкому будиночку на Аламіда-стріт, у ванній завелися мурахи. Я подумав: «Це класна нагода». Поклав трохи цукру на протилежному кінці ванни і просидів там півдня, поки одна мураха нарешті не знайшла цукор. Річ тільки в терпінні.

Щойно мураха знайшла цукор, я взяв кольоровий олівець (я вже провів був кілька експериментів з олівцями і з’ясував, що мурахи не звертають на них жодної уваги — ходять просто по олівцевому сліду, — тому я знав, що нічого не зіпсую) і провів лінію вслід за мурахою, так я бачив, як пролягає стежка. Назад до дірки мураха поверталася трохи по-іншому, тож лінія йшла криво, не так, як звичайна мурашина стежка.

Коли до дірки поверталася наступна мураха, що знайшла була цукор, я позначив її стежку іншим кольором. (До речі, вона поверталася від цукру радше стежкою попередньої мурахи, ніж своєю стежкою до цукру. Моя гіпотеза: знайшовши їжу, мураха залишає набагато сильніший слід, ніж коли просто тиняється).

Ця друга мураха сильно поспішала і досить точно йшла слідом, що його лишила попередня мураха. Але, поспішаючи, вона іноді йшла навпростець, «зрізала» кути, коли стежка йшла криво. Вона «зрізала» і знову знаходила стежку. Так стежка назад другої мурахи була трохи пряміша. Наступні мурахи поступово «випрямили» стежку, біжучи по ній швидко й неточно.

Я провів за мурахами десь вісім-десять слідів олівцем, аж поки їхня стежка по ванній не стала майже прямою. Схоже на ескіз художника: спочатку малюєш приблизну лінію, потім проходишся по ній кілька разів — і вона стає красивою.

Пригадую, коли я був маленький, батько розповідав мені про мурах — які цікаві ці створіння, як вони співпрацюють разом. Я уважно спостерігав, як три-чотири мурахи несуть крихту шоколаду у своє гніздо. Спершу здавалося, що вони злагоджено й чітко співпрацюють, але якщо придивитися, видно, що це не так: кожна мураха поводилася так, ніби шоколад тримає хтось другий. Вони тягнули його то в один бік, то в інший. Одна мураха, бувало, залізе на шоколад, поки його тягнуть інші. Вони хиталися й метушилися в усіх напрямках. Шоколад потрапляє у гніздо зовсім не по найкоротшій прямій.

Бразильським мурахам-листоїдам, створінням з усіх поглядів прекрасним, властива одна тупа риса, аж дивно, що вона не зникла в процесі еволюції. Вони докладають великих зусиль, щоб прогризти дугу і відділити частину листочка. А коли прогризають, то в одному випадку з двох хапають не ту частину листка, що відгризли, а іншу, а потрібна падає на землю. У половині випадків мураха тягне не ту частину листка, тягне й тягне, аж поки не втомиться і не почне відгризати інший шматок. Вони не намагаються підняти свій відгризений шматок або той, що відгризли інші мурахи. Так що, коли придивитися уважно, то видно, що з нехитрим ремеслом відгризти й забрати шматочок листочка вони справляються поганенько; мурахи вилазять на листок, прогризають дугу, хапають не ту частину, а потрібний шматок падає на землю — і так у половині випадків.

У Принстоні мурахи надибали комірчину, у якій я зберігав варення, хліб і всяке таке, — причому вона була досить далеко від вікна. Довгий ланцюжок мурах потягнувся по підлозі через усю кімнату. Якраз у цей час я проводив експерименти над мурахами і подумав: «Як їх відпровадити від комірчини, не вбиваючи? Жодної отрути; мурахи заслуговують на гуманність».

Ось що я зробив: поклав трохи цукру за п’ятнадцять-двадцять сантиметрів від дірки, через яку вони влазили в кімнату, у місці, про яке вони не знали. Нарізав смужок паперу для переноски, і коли мураха, повертаючись від їжі, забрідала на смужку, я переносив її до цукру. Мурах, які прямували до комірчини і заходили на смужку, я теж переносив до цукру. У результаті мурахи знайшли шлях від вхідної дірки до цукру, ця нова стежка ставала інтенсивніша, а стара слабшала. Я знав, що за якихось півгодини стара стежка висохне, і за годину в комірчині не було жодної мурахи. Я не мив підлогу, не робив нічого — просто переносив мурах.

Коли в Європі почалася війна, але Сполучені Штати ще в неї не вступили, було багато розмов за патріотизм, треба, мовляв, бути до всього готовими. Газети писали про бізнесменів, охочих їхати в Платсбург, штат Нью-Йорк, для військової підготовки і всяке таке.

Я теж почав думати, що мушу зробити якийсь внесок у загальну справу. Коли я закінчив МТІ, мій приятель по студентському братству Моріс Меєр, який служив у військах зв’язку, познайомив мене у Нью-Йорку з полковником-зв’язківцем.

— Я хочу допомогти своїй країні, сер, і подумав, що раз у мене є технічна жилка, то я можу стати де-небудь у пригоді.

— Гаразд, я раджу вам поїхати в навчальний табір у Платсбурзі і пройти стройову підготовку. Тоді ми зможемо прилаштувати вас кудись, — відповів полковник.

— Невже немає способу використати мої вміння якось