Читати книгу - "Та сама я"

Декілька перших вихідних я також багато гуляла. Спочатку я сподівалася, що ми з Натаном гулятимемо разом, знаходитимемо нові місця. Але виявилося, що він уже знайшов собі друзів – типових чоловіків, котрих не цікавить жіноча компанія, якщо до цього вони не заллють у себе декілька келихів пива. Він проводив багато часу в тренажерному залі, а кожні вихідні зникав на побаченнях. Коли я запропонувала йому сходити до музею або ж прогулятися по Гай-Лайн, він зніяковіло всміхнувся і сказав, що в нього вже є плани. Тому я рушила сама, пройшлася Мідтауном до Мітпекінг-дістрікт, до Ґринвіч-Вілледж, Сохо, маневруючи між вулицями, роздивляючись усе, що привертало увагу. Я не випускала з рук мапу, щосили намагаючись запам’ятати напрямок руху автостради. Я помітила, що Мангеттен дуже різноманітний: є в ньому і типові хмарочоси, і мощені вулички біля Кросбі-стрит, де кожен другий схожий на модель або ж інстаграм-блогера, що пише про правильне харчування. Я просто блукала вулицями без певної мети. Знайшовши салатерію, я замовила собі щось із кінзою та чорними бобами, бо ніколи не куштувала ані того, ані другого. Я зайшла до метро, щосили намагаючись не бути схожою на туристку, коли купувала квиток і натрапила на тутешніх божевільних, а потім, бігом повернувшись на вулицю, ще хвилин десять намагалася перевести дух. Після цього я пройшлася вздовж Бруклінського мосту, як це робив Вілл, і відчула неймовірну легкість усередині – від мерехтіння води, від гулу автостради під ногами, від голосу в моїй голові. «Живи сміливо, Кларк».

Я зупинилася на півдорозі й завмерла, споглядаючи Істрівер. У той момент я відчула щось легке й невловиме, схоже на запаморочення. У той момент я не належала до жодного місця на землі. Ще одна галочка в списку. Поступово я припинила щоразу підмічати нові враження, бо так чи інакше майже все було новим і дивним.

Під час тих перших прогулянок я побачила:

Чоловіка, переодягненого в жінку, що їхав на велосипеді та співав пісні з мюзиклів у мікрофон. Деякі перехожі навіть аплодували.

Чотирьох дівчат, що стрибали на скакалках між двох пожежних гідрантів. Вони синхронно підстрибували, і я припинила плескати у долоні тільки тоді, коли вони зупинилися, сором’язливо всміхнувшись мені.

Собаку на скейтборді. Коли я розповіла про це своїй сестрі, вона сказала, що я п’яна.

Роберта Де Ніро.

Принаймні мені здалося, що це був Роберт де Ніро. Це був ранній вечір, а я сумувала за домівкою, коли він пройшов повз мене на розі Спрінг-стрит і Бродвею. Я мимоволі вигукнула: «Боже мій! Роберт Де Ніро!» Він, так і не обернувшись, мовчки пішов далі, тож я не змогла переконатися, чи то таки був він або ж просто якийсь випадковий перехожий. Можливо, він подумав, що я – божевільна, котра розмовляє сама з собою, але мені все ж таки хочеться вірити у те, що це був саме він.

Нехай буде так. Моя сестра знов звинуватила мене в тому, що я п’яна. Я надіслала їй фотографію, але вона сказала: «Це може бути будь-чия потилиця, дурненька!» – й додала, що я не тільки п’яна, а ще й нетяма. Саме в той момент я припинила сумувати за домівкою.

Мені хотілося розповісти про це Семові. Хотілося розповісти йому про все у прекрасних рукописних листах або ж принаймні у довгих електронних, котрі можна було б зберегти чи роздрукувати, а потім знайти на горищі нашого будинку і показати нашим онукам. Але я була така втомлена, що все, на що спромоглася, – це написати повідомлення про те, як я втомилася.

«Я так втомилася. Я сумую за тобою».

«Я також».

«Ні, справді я дуже втомилася. У мене є сили лише на те, щоб дивитися рекламу по телевізору та заснути під час чищення зубів, поки зубна паста розтікається по моїх грудях».

«Гаразд, ти перемогла».

Я намагалася не думати про те, як рідко він писав мені. Я намагалася нагадати собі про те, що він виконує справжню, важку роботу, рятує життя і змінює світ, поки я просто сиджу біля салонів краси та бігаю Центральним парком.

Його керівник змінив розклад. Тепер він працює чотири ночі поспіль і досі чекає, щоб йому призначили нового партнера. Здавалося б, тепер ми повинні були почати більше розмовляти, але цього не сталося. Вечорами я писала йому, що вільна, але зазвичай це був час, коли він заступає на свою зміну.

Іноді я почувалася жахливо, немов я просто вигадала його.

«Один тиждень, – запевнив він мене. – Ще один тиждень».

Наскільки важко це може стати?

Аґнес знову грала на фортепіано. Вона грала, коли була радісна чи сумна, сердита чи нещасна, кожного разу обираючи емоційні, бурхливі етюди, затуляючи очі та погойдуючись на табуреті, поки її руки блукали вгору і вниз клавішами. Минулого вечора вона грала ноктюрн11.

Навіть коли вона з головою занурювалася у світ музики, я розуміла: вона грає для нього. Я бачила, з яким трепетом він перегортав сторінки для неї, мовчки сидячи поруч. Завершивши гру, вона всміхалася йому, а він нахилявся, щоб поцілувати її руку. Я випадково побачила це, коли проходила повз двері.

Я сиділа в кабінеті, переглядаючи плани на тиждень, і вже дійшла до четверга (благодійний сніданок, присвячений Дитячому фондові боротьби з раком, «Одруження Фігаро»), коли почула, як хтось стукає в парадні двері. Іларія була з фахівцем із поведінки домашніх улюбленців – Фелікс знов зробив дещо непристойне в офісі містера Ґопніка, – а тому я вийшла й відчинила.

Переді мною стояла місіс де Вітт, вона підняла свою тростину догори, немов готувалася вдарити мене. Я інстинктивно пригнулася і тільки тоді, коли вона її опустила, випросталася, про всяк випадок захищаючись долонями. Мені знадобилася секунда, аби усвідомити, що вона використовувала палицю, щоб постукати у двері.

– Я можу чимось допомогти?

– Скажи їй припинити цей пекельний галас! – Її крихітне личко було багряне від люті.

– Перепрошую?

– Масажистці. Цій нареченій зі шлюбної агенції. Називай як завгодно. Я чую це неподобство через увесь коридор.

На жіночці було зелено-рожеве пальто в стилі Пуччі 70-х років, а також смарагдовий тюрбан. Мене вразило те, як сильно я образилась на її слова.