Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

— Це інша розмова! — подобрішав Альоша. — Адже чергування я навмисне вигадав. Мені що? Сиджу собі вдома і за Матвійовичем спостерігаю. А тобі, знаю, нелегко. То до Макогона мчи, то до мене. От і вирішив: разом чергуватимемо. Веселіше і нікому не прикро. Що зробиш? Петько Барабаш ще не приїхав і Гальперін не видужав.

— Є вихід! — ляснувши долонею по столі, просяяв Вітя. — Візьмемо Дімку, і все буде гаразд.

— Дімку? Якого це Дімку?

— Вчора ти пішов пити квас, а тут дивлюсь — Дімка Вакуленко з вікна виглядає. Ти його добре знаєш! — Помітивши на обличчі друга подив, Вітя нагадав: — Такий білявий, здоровий, плечі — он які! — і він широко розвів руки. — Як двигонув тоді м'яча, ледь ти перевів на кутовий.

— А-а-а! — згадав Альоша. — Чого це він опинився на Загорській?

— Вони недавно туди переїхали. Живуть якраз напроти Макогона. Його б до нас… Ти уяви, як хороше все буде…. Катається він на велосипеді або на лавці сидить, ніби книжку читає або з якимись там квітами вовтузиться, а сам у цей час косує, хто до Макогона прийшов, хто вийшов.

— Чудово-о!.. А хлопець він хороший?..

— Ого! — перебив Вітя. — Сила! Б'є з будь-якого положення. І правою, і лівою…

— А вміє тримати язика за зубами?

— За Дімку як за самого себе ручаюсь.

— Гаразд, я не проти. Поговори з ним, але не поспішай усе викладати. Обережно, поступово…

— Я сам не хочу. Поїдемо удвох.

— А як же з Матвійовичем?

— Нікуди не дінеться твій Матвійович. Яка нам користь від Матвійовича? Дідусь, сімдесят років. По-моєму, слід більше стежити за Макогоном. Він головніший. До нього, певно, і той «ЯА» ходить.

Помітивши, що Альоша замислився і не слухає його, Вітя ображено замовк.

— Як ти гадаєш, — спроквола почав Альоша, — навіщо Матвійович надіслав Макогонові листа? Адже вони один одного не знають.

Вітя лише здвигнув плечима.

— От ти надіслав би мені листа, якби навіть не чув, що є на світі такий Олекса Свиридов?

— Знову загадками заговорив?

— Ніяких загадок немає. Все просто. Писав не Матвійович. Дванадцятого числа в нього хтось був. Може, навіть їхній керівник.

— «ЯА»?!

— Знаю, скільки й ти. Макогон Макогоном, але за Матвійовичем теж…

Альоша не договорив, метнувся до вікна.

— Ти чого? — схопився й Вітя.

— Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.

Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.

«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».

Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.

Хвіртку відчинив сам Тетеря.

— Години три вже блукаю, — буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. — Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…

— На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, — згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: — Фу! На місце, Пірат! На місце!

З притишеним гарчанням пес поліз в будку.

Макогон озирнувся і широко розкрив очі.

Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…

Макогон не приховував свої заздрощі.

— Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.

— Живемо помаленьку…

— Навіщо тобі стільки птиці?

— Це не все, — самовдоволено ошкірився Тетеря. — Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…

— І як ви вправляєтесь усе це зжерти?

— Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…

— Ваша справа, тільки гляди — зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..

— Я… я… — почав було хазяїн.

— Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, — урвав Макогон. — Наші всі зібрались?

— Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.

Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.

— Куди нам?

Тетеря запобігливо вхопився за ручку.

— От сюди, сюди, будь ласка.

Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка — грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким