Читати книгу - "Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт"

покликав мене; та я, дуже здивований усім баченим,- як то легко зрозуміє і дарує мені ласкавий читач,- дорогою спіткнувся об скоринку хліба і упав обличчям на стіл, не заподіявши собі, правда, ніякої шкоди. Підвівшися й помітивши, що моє падіння дуже схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом (якого, бувши людиною вихованою, тримав під пахвою) і тричі скрикнув «ура» на знак того, що не забився. Та коли я підійшов до хазяїна (так я називатиму далі фермера), його найменший син, який сидів поряд, десятирічний пустун, схопив мене за ноги й підняв так високо, що я ввесь затрусився зі страху; але батько вихопив мене з його рук, і, давши синові такого ляпаса, що скинув би з сідла цілий ескадрон європейської кавалерії, звелів йому вийти з-за столу. Побоюючись, щоб хлопець не затаїв проти мене гніву, і згадавши, як наші діти люблять мордувати горобців, кролів, кошенят та цуценят, я впав навколішки і, показуючи пальцем на пустуна, дав, як міг, зрозуміти хазяїнові, що прошу його пробачити сина. Батько погодився, і хлопець знову сів до столу; а я підійшов і поцілував йому руку, яку хазяїн узяв і нею ніжно погладив мене.

Під час обіду на коліна до хазяйки скочив її улюблений кіт. Почувши позад себе шум, неначе від дванадцяти панчішних верстатів, я повернув голову й побачив, що то муркоче звір, судячи з розмірів його голови та лапи, утричі більший від нашого бика; його годувала та гладила хазяйка. Лютий вигляд цього звіра завдав мені великого страху, хоч я й стояв на протилежному кінці стола, футів за п'ятдесят від кота, а хазяйка міцно тримала його, щоб він не кинувся і не схопив мене у свої пазури. Та виявилося, що мені не загрожувала небезпека, бо кіт зовсім не звернув на мене уваги, навіть коли хазяїн підніс мене ярдів на три до нього. Я нерідко чув, та й сам пересвідчився в цьому під час своїх подорожей, що хижі звірі завжди нападають на тих, хто від них тікає або виявляє страх перед ними, і вирішив у цьому небезпечному становищі нічим не показувати занепокоєння. П'ять або шість разів я хоробро пройшовся перед самісінькою мордою кота - не далі як за пів-ярда,- і він не те що не займав мене, а ще й відсувався назад, немов лякався більше, ніж я. Троє чи четверо собак, що під час обіду - як то звичайно буває по фермерських господах - увійшли в кімнату, лякали мене менше, хоч один із них - дог - був учетверо більший від слона, а другий - хорт - ще вищий, але худіший за нього.

Під кінець обіду ввійшла мамка з однорічною дитиною на руках. Дитина зразу помітила мене і, думаючи, що то нова цяцька, з притаманною немовлятам красномовністю заверещала так, що крик її напевне почули б на Лондонському мосту, якби вона була в Челсі.82 Мати, щоб побавити свою улюбленицю, взяла мене й піднесла до дитини, що миттю схопила мене за поперек і засунула мою голову собі в рот. Я скрикнув так голосно, що пустунка, злякавшись, упустила мене з рук, і я неминуче скрутив би собі в'язи, якби мати не підставила свій фартух. Щоб заспокоїти дитину, мамка почала забавляти її торохтілкою - вона нагадувала барило, повне великих каменюк, і була прив'язана канатом до поперека дитини. Та все було марно, і тоді мамці довелося вдатись до крайнього засобу, давши дитині грудь. Мушу признатись, що жодна річ ніколи не викликала в мене більшої огиди, ніж ця велетенська грудь, і я не можу ні з чим порівняти її, щоб дати допитливому читачеві хоч якесь уявлення про її розмір, форму та колір. Вона випиналася на шість футів, а в обводі мала не менш ніж шістнадцять. Сосок був завбільшки як половина моєї голови, а поверхня його, як і вся шкіра навколо, так рясно засіяна плямами, прищами та ластовинням, що чогось гидотнішого й уявити собі не можна. Я бачив усе це зблизька, бо мамка, щоб було зручніше годувати, сіла, а я стояв на столі. Це навело мене на деякі роздуми з приводу гарної шкіри наших англійських дам, які здаються нам такими вродливими лише тому, що вони однакового з нами зросту, а їхні вади можна бачити тільки крізь збільшувальне скло, що ясно показує, яка насправді груба, шорстка й погано забарвлена найніжніша й найбіліша шкіра.

Пригадую, що коли я був у Ліліпутії, колір обличчя тих малесеньких людей здавався мені найпрекраснішим у світі. А коли одного разу я заговорив на цю тему з одним із тамтешніх учених, щирим моїм приятелем, то він сказав, що обличчя моє здається йому здаля куди кращим і не таким горбкуватим, як зблизька, коли я беру його на руки й підношу до свого лиця, яке з першого погляду, признався він, просто вжахнуло його. Він казав, що бачить у моїй шкірі глибокі ями, що кожна волосинка моєї бороди вдесятеро грубша за щетину кабана, а колір обличчя - строкатий і взагалі неприємний для ока. Тим часом, дозволю собі зауважити, я не темніший на виду за більшість моїх земляків-чоловіків і дуже мало засмаг, подорожуючи. З другого боку, розмовляючи зі мною про дам імператорського двору, він часто говорив, що в одної - ластовиння, в другої - завеликий рот, в третьої - довгий ніс, але я цього ніяк не міг добачити. Хоча такі міркування не дуже нові, я хочу поділитись ними, щоб читач не подумав, ніби оті велетні - справді потвори. Навпаки, треба визнати, що вони - гарний народ; зокрема, риси обличчя мого хазяїна, коли я дивився на нього з землі, з відстані в шістдесят футів, здавались дуже пропорційними, дарма що він простий фермер.

По обіді хазяїн пішов до своїх наймитів, наказавши дружині, як я догадався про те з його тону та жестів, подбати про мене. Я дуже стомився і хотів спати. Помітивши це, хазяйка поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою білою носовою хусткою, куди більшою й цупкішою, ніж грот нашого військового корабля.

Я проспав години зо дві, й мені приснилося, ніби я вдома, з дружиною та дітьми; тому я страшенно зажурився, коли, прокинувшись, побачив себе у величезній кімнаті футів двісті або триста завширшки та двісті заввишки, на широчезному - не менш як двадцять ярдів - ліжку. Моя хазяйка в якихось домашніх справах вийшла