Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Була двадцять третя година за місцевим часом, коли я сів. Кермую до прожектора. Там пораються найчемніші в світі офіцери й солдати,- вони то з’являються в сліпучому світлі прожектора, то зникають у пітьмі, де вже нічого не розрізниш. Беруть мої документи, починають заправляти літак. За двадцять хвилин усе буде готово.

- Зробіть розворот і пролетіть над нами, щоб ми знали, чи вдало ви піднялися.

В дорогу.

Кермую на золоту доріжку, до цього проходу без перепон. Літак, незважаючи на вантаж, піднімається в повітря, далеко не добігши до краю майданчика. Прожектор супроводжує мене і заважає під час розвороту. Нарешті промінь відстає - здогадалися, що він мене засліплює. Описую півколо і йду прямо вгору, бо прожектор знову б'є в обличчя, але, тільки торкнувшись, він одразу ж відскакує, і своїм золотим жезлом показує кудись вбік. І в цій обережності я відчуваю надзвичайну шанобливість. Тепер ще раз розвертаюсь і беру курс на пустелю.

Синоптики Парижа, Туніса і Бенгазі пообіцяли мені попутний вітер - тридцять-сорок кілометрів на годину. Сподіваюсь летіти з швидкістю триста кілометрів. Повертаю праворуч, на середину прямої, що з'єднує Александрію з Каїром. Таким чином я обійду заборонені берегові зони, а якщо мене й віднесе десь, то я продержусь у повітрі, бо з правого чи лівого боку неодмінно побачу вогні якогось міста чи взагалі долини Нілу. Якщо вітер не зміниться, я долечу за три години двадцять хвилин. Якщо ж він стане слабший - за три години сорок п'ять хвилин. І я починаю ковтати тисячу п'ятдесят кілометрів пустелі.

Місяця немає. Чорна смола залила все до самих зірок. Я не побачу жодного вогника, до самого Нілу не дістану жодного сигналу від людей, бо радіо на літаку немає. Я навіть не роблю спроби побачити щось, окрім своїх приладів. Мене більше нічого не цікавить, тільки вузенькі світні рисочки, що тихо, мов у повільному диханні, погойдуються на темних циферблатах приладів. Час від часу перевіряю відхилення і обережно вирівнюю машину. Піднімаюсь на висоту дві тисячі метрів, де, як мені казали, вітер сприятливіший. Зрідка запалюю лампочку, щоб глянути на прилади, які не освітлюються, а потім знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір'їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. І я, мов ті астрономи, читаю книгу небесної механіки. Я теж відчуваю себе завбачливим і відчудженим всього земного. Навколо все згасло. Прево засинає, хоча й довго опирався, і я повніше відчуваю свою самотність. М'яко гуде мотор, і прямо переді мною, на дошці з приладами тихо світять мої спокійні зірки.

І я замислююсь. Місяць не світить, радіо у нас нема. Жодна, бодай найтонша ниточка не зв'яже нас більше зі світом, аж доки ми самі не наткнемося на світлу смужку Нілу. Ми ніби за межами всього світу, і тільки мотор підтримує нас і ми висимо в цій смолі. Мов у чарівній казці, ми перетинаємо велику чорну долину, долину випробувань. Тут ніхто не допоможе. Тут нема прощення помилкам. І тільки бог знає, що з нами буде.

Десь із-за електричного щитка просочується промінь світла. Буджу Прево, щоб затулив його. Прево повертається в темряві, як ведмідь сопе, вилазить. Щось там комбінує з хустинок і чорного паперу. Промінь зник. Він розривав цей світ темряви. Він був зовсім не такий, як бліде й холодне фосфоричне світло приладів. Це було світло нічноїї кав'ярні, а не зірки. А головне - воно засліплювало мене, затемняло світло циферблатів.

Летимо вже три години. Праворуч раптом загоряється, ніби живе, світло. Дивлюсь туди. За сигнальною лампочкою на кінці крила, якого я раніше не міг бачити, тягнеться довгий світлий слід. Якесь непевне світло то стає ясніше, то меркне: я входжу в хмари. Це в хмарах відбивається світло лампочки. Поблизу своїх орієнтирів я волів би бачити ясне небо. В тому сяйві світиться крило. Світло стає рівніше, яскравіше, від нього розходяться промені, і там з’являється рожевий букет. Мене сильно гойдає. Я увійшов в товщу купчастих хмар і не знаю, яким шаром вони залягають. Піднімаюсь на дві з половиною тисячі метрів - ніде не прояснюється. Опускаюсь до тисячі метрів. Вогняний букет не зникає, тягнеться нерухомий і ще яскравіший. Ну що ж. Якось буде. Тут нічого не вдієш. Я думаю про інше. Побачимо, як воно вийде. Тільки мені не подобається це освітлення, мов у поганенькому шинку.

Міркую собі: «Зараз літак трохи кидає, це нормально, але ж мене всю дорогу хитало, хоч і висота була більша і небо чисте. Вітер не вщух і я, певно, лечу швидше, ніж триста кілометрів за годину». Словом, нічого я точно не знаю, спробую зорієнтуватися, коли вийду з хмар.

І ось виходжу. Букет раптом зникає. Це зникнення дає мені знати, що відбувається позаду. Дивлюся вперед і помічаю, настільки можна розібрати, вузьку прогалину, а тоді знову - стіну хмар. Букет враз ожив.

Тепер уже я виходжу з цієї смоли, щонайбільш на кілька секунд. Це трохи непокоїть мене, бо ми вже летимо три з половиною години. І якщо я не збився, то до Нілу вже зовсім близько. Можливо, мені пощастить помітити його в коридорі між хмарами, але надії мало - ці просвіти трапляються не часто. А знижуватись не наважуюсь: якщо часом швидкість менша, ніж я думаю, то піді мною все ще плоскогір'я.

Я ще не відчуваю тривоги, просто боюся згаяти час. Але я знаю межу мого спокою - вона буде через чотири години і п'ятнадцять хвилин польоту. За цей час, якщо б навіть зовсім не було вітру - а вітер, певна річ, був - я вже пролетів би долину Нілу.

Досягаю розриву хмар, букет світла затемнюється щораз частіше, потім зовсім гасне. Не подобаються мені ці шифровані переговори з демонами ночі.

Попереду раптом появляється зелена зірка, яскрава, наче маяк. Зірка то чи справді маяк? Не подобається мені і ця неприродно яскрава зірка, це світило волхвів, цей небезпечний поклик.

Прокинувся Прево, освітлює циферблати приладів. Виштовхую його разом з лампою. Я виходжу в розрив