Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Наче в кузні, вправно і звично парубки гатили молотами, і глухий дзенькіт летів над завмерлим майданом. Не одні очі з напруженням стежили за ковалями і особливо за Каль-ницьким.

— Чи він там іще живий?

— Тримається... Оце сила! Оце богатир!

— Не людина він, а мана якась,— гомоніли між собою набожні бабусі і хрестилися, вбачаючи в цьому сатанинські чари.— Хіба християнська душа отаке витримає?

— Жив, жив чоловік на світі та й пропав.

— Не ворушиться...

— Годі, хлопці, годі, бо він, мабуть, уже готовий!

— Видиму смерть прийняв...

— Ковалі його вбили...

Та двоє дужих парубків нічого того не чули, а бачили тільки перед собою залізо, влучали в нього добре, б'ючи молотами на всю силу своїх молодих м'язів.

І тоді з натовпу вийшла дівчина, бистра, налякана, нестримна в своєму пориві. Вона підбігла до Івана, коли він підняв свої руки з молотом, і схопила їх, заридавши:

— Убили... Не бачиш хіба? Вбили ви чоловіка...

І цей крик, це ридання спинило ковалів. Покидавши молоти, вони глянули на заплющені очі, на зблідле обличчя силача, і холодом обдало гарячі парубоцькі спини.

— Я не хотів... Я ж казав... Гріх па душу...

— Іване! — І дівчина, забувши про те, що па неї дивляться сотні людей, кинулась на могутні груди свого милого й заридала ще голосніше.

Та плач її раптом урвався, бо "мрець" розплющив очі, скинув з грудей своїх ковадло, легко підвівся на ноги і, взявши розплесканий шмат штаби, поніс його показувати людям. Дівчина так зраділа, що в ту хвилину, мабуть, забула про все на світі, бо на виду у всіх поцілувала свого Івана в Щоку, потім, опам'ятавшись, зашарілася, мов троянда, й побігла до подружок. Слідом за нею пішов зніяковілий і засоромлений коваль.

Та на це не зважали люди, бо всі стежили за силачем і всі прислухалися до того, що він говорив.

— Граждани, у кого з вас є добрий кінь? Хто відважиться змагатися зі мною? У заклад даю сто карбованців. Будь-якого коня пережену на дистанції двадцять п'ять кілометрів. Бажаючі є?

Запанувала мовчанка. Те, що вони бачили перед цим, так вплинуло на слободян, що багато хто з них, маючи доброго коня, завагались.

— Якщо такі дива виробляє чоловік, то й на перегонах він себе покаже. Л сто карбованців — гроші немалі. Не всякий може рискнути.

— То що ж, немає охочих? Заявляю: сто карбованців сплачую тому, хто мене обжене конем. Ясно? — І ширяв очима по майдану.— Невже не знайдеться охочого?

— Є! — озвався густий голос, і наперед вийшов Аркадій Павлович Шумейко.— Я згодний.

Стало тихо на майдані, бо кожному цікаво було почути, як і про що вони будуть далі домовлятися.

— Треба кілька чоловік понятих та свідків.

Вийшло більше ніж треба. Кальницький одібрав п'ять чоловік, решту завернув назад.

— Граждани! — гукнув він потім до людей.— Мої умови вже відомі! З цього майдану ми починаємо змагання, сюди мусимо й повернутися. Переможець забирає гроші. Згода? — І він простягнув Шумейкові руку. Поняті розбили заклад і гуртом уже почали намічати маршрут пробігу.

— До Хотмижська,— запропонував Аркадій Павлович, уважно розглядаючи бігуна.— Туди дванадцять кілометрів буде. Дорога рівна. Кращої годі й шукати. Там росте каштан. Більше немає тут ніде, тільки там. Хто прибіжить першим з гілочкою того каштана, той і переможець.

Підтримав цей маршрут і Карпо Нехльода.

— Так що, папашо, вважайте — сто карбованців у вашій кишені прибавиться,— сказав він стиха, але тесть ухильно відповів:

— Хто знає, як він бігтиме. Всякі дива на світі бувають,— і одійшов від зятя, щоб послати одного з підлітків до наймита Семена.

— Скажеш йому, нехай сідає верхи на Метелицю та мерщій їде сюди.

Хлопчик зірвався з місця й побіг — тільки п'яти замелькали.

З майдану ніхто не пішов. Може, в кого й робота якась вдома лишилася — дарма. Пізніше з нею впорається, а такого, гляди, й довіку більше не побачиш. Слободяни добре знали бистру Метелицю, тим більший інтерес у них викликало це незвичайне змагання.

— Хіба таку рисачку обженеш? — гомоніли вони між собою.— Це вихор! Як блискавка. Програє Кальницький!

— Е, не кажіть, не кажіть мені, люди, такого,— заперечував сивий мов лунь дідусь, азартно розмахуючи ціпком.— Та я сам замолоду коней обганяв. Паи управляющий графа Шереметьева їздив...

Але діда не слухали, а він сердився, згадував давнину, людей, яких уже давно не було на світі.

— Обганяв і тройку пана пристава...

— Ой діду,— говорили йому,— може, уві сні й обганяли.

— Як уві сні? Та я замолоду такий прудкий був, такий бистрий...

Суперечки урвалися, бо всі почули цокіт копит, а потім побачили й наймита Семена, що верхи мчав до майдану.

Круто і вправно осадивши Метелицю, вій запитав у хазяїна:

— Навіщо кликали?

— А ось із ним,— вказав Аркадій Павлович на силача,— наперегони поїдеш.

Семен озирнув залюднений майдан, глянув на незнайомого йому чоловіка й рішуче заявив:

— Як хочете, хазяїне, а бігати навперегони я не стану. На таку роботу до вас не наймався. І глузувати з себе перед людьми не дозволю. Чуєте? Не ті часи тепер, щоб з наймитів насміхалися.— І він уже смикнув був повід, щоб повернути Метелицю, та її за вуздечку схопив сам Шумейко.

— Ніякого тобі сміху. Об заклад я побився: хто кого переможе. Ти на Метелиці, а ось вони,— і в хазяйських очах заграли хитруваті вогники,— вони тебе доганятимуть самотужки. Зрозумів?

Семен іще рзз оглянув незнайомого чоловіка і сказав:

— Певне, жартують або не знають Метелиці. У слободі нема такого коня, щоб міг її обігнати.

— Бачу,— промовив Кальницький, і, як здалося Аркадієві Павловичу, в очах силача на мить спалахнуло вагання, розгубленість і жаль за грішми, що їх він, мабуть, програє. Та відмовлятися вже було пізно. Шумейко в душі вже тішився з своєї перемоги.

— Дивися ж мені, Семене, па повну швидкість пускай Метелицю!

— Добре.— І наймитові стало шкода цього здорового силача, що безрозсудно погодився на таке програшне змагання.

Кальницький зняв сині шаровари, лишився у спортивних трусиках. Тільки тепер побачили всі його сильні м'язисті ноги. Він взувся у легенькі балетки, розім'явся трохи й заявив:

— Будемо починати старт.

— А куди ж їхати?

До Хотмижська й назад. Семен запитав у хазяїна:

— Могорич мені буде?

— Буде! — пообіцяв Аркадій Павлович.

— То почнемо,— і наймит ще раз метнув очима в бік силача й поплескав долонею блискучу шию Метелиці.

Велика кількість людей, очевидно, полохала її, бо кобила здригалась від вигуків, нашорошено поводила вухами, танцювала на сильних красивих ногах.

— Я готовий,— сказав Кальницький, і поняті звернулися до присутніх:

— Люди, розступіться. З дороги там, з дороги! Натовп розколовся надвоє, утворивши прохід.

Почув Семен, як в останню хвилину попередив його хазяїн:

— Гляди ж мені, Семене, коли програєш — шкуру спущу! — І цими словами наче батогом стьобнув. Нічого не відповів наймит, тільки на душі стало гірко й образливо.

Один з понятих голосно лічив:

— Раз... два... три-и-и!

Кальницький, зірвавшись з місця, легко й швидко побіг уперед, а Метелиця, полохаючись людей, шарахалась у всі боки і, намагаючись скинути вершника, ставала дибки, невдоволено крутила головою.

— Чи ти сказилася? — гримнув на неї Семен, і знову почувся погрозливий хазяйський окрик:

— Ледащо! Кобили приборкати нездатний. Злісно метнувши очима на хазяїна, Семен пообіцяв:

— Приборкаю, хазяїне, приборкаю! — і оперезав рисачку лозиною.

Чи від болю, чи від несподіванки Метелицу знову стала дибки, потім вдарила передніми копитами в землю, зірвалася з місця і, мов навіжена, метнулася в утворений людьми прохід, керована вправним вершником.

Всього кілька секунд чувся тупіт бистрих ніг, і Метелиця зникла за рогом вулиці.

Знову зашумів, наче розтривожений вулик, майдан. Аркадія Павловича оточили тісний кільцем. Йому пророкували виграш, Метелицю вихваляли;

— Може, він, оцей Кальницький, і переганяв якихось там зачучверених коней, а обігнати рисачку... Та у слободі іншої такої не знайдеш.

Шумейко тільки задоволено посміхався, погоджуючись з тим, що говорили йому слободяни.

— Не знайдеш. То правда... Ще лошам купив її на конеза-воді у багача Терещенка. Чистокровна, орловської породи... Мою Метелицю, мабуть, і поїздом не обженеш. Ну та я тут ні при чому... Сам же запитував: "Чи є бажаючі?" А сто карбованців він програє. Це я знаю.

— Не говори так, не радій заздалегідь, Павловичу,— встряв у розмову той же невгамовний дідок.— Я замолоду був такий прудкий, що коней пана управдяющого, отого самого, що в графа Шереметьева на сЛужбі состояв... Так одного разу в полі...

Та діда ніхто не слухав, а він ще дужче сердився і ще азартніше розмахував ціпком.

Знову до Шумейка підійшов зягь.

— Папашо, тут будете ждати чи, може, до мого кабінету пройдемось?

— Тут ждатиму! — невдоволено буркнув Аркадій Павлович і одвернувся.

— Папашо, ви наче сердитесь...

— Вдома поговоримо,—стиха сказав тесть, і ображений зять сів набундючений іі^ своє місце.

Осторонь стояв Прохор. Він пі разу не підійшов до батька і потай від усіх стежив за Зінькою. Вона була в гурті молодиць. Часом її очі зустрічалися з очима милого, зустрічались ненадовго, і в ті секунди, здавалося, погляд його проникав у саме серце, голубив його теплом, ніжив своїм почуттям, чистим, як сонце.

"Рідний мій, я б дуже хотіла зараз бути поряд з тобою, але ж, сам розумієш, не можна. Нам треба критися від людей, а ти знай: я люблю тебе, я пам'ятаю зустріч у лісі, коли горіхи з тобою рвала... Не дивися на мене пильно",— і одводила очі, щоб знову через якусь хвилину глянути па нього, коханого, найдорожчого в світі.

І коли вона всміхалась, Прохор всміхався теж, і, безумовно, Зінька догадувалась, що говорив він їй зараз не словами, а думками про те, як любить її, як скучає й сумує за нею.

Оглядаючи залюднений майдан, Зінька помітила Ольгу Ярош. Вона стояла поруч з Єгором Шульгою і свого щастя не в силі була приховати. Єгор щось розповідав, а Ольга дивилась йому в лице, всміхалася так, що в посмішці тій відбивалася, мов у прозорій воді тихої річки, вся душа дівоча, світла, вірна й любляча.

Несподівано Ольга побачила Зіньку саме в ту хвилину, коли та стрілася поглядом з Прохором.

Ользі хотілося гукнути Зіньку до себе, але вчасно стрималась.

"Нехай любляться, коли серце серцю вість подає.