Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

У медблоці було тихо.  Тишу порушував тільки скрип пера медсестри, яка заповнювала формуляри за стійкою в приймальні.

 - Добрий вечір!  Мені сказали, що Аделію Васора вже можна відвідати.

Жінка підняла на мене погляд, помітила фрукти і веліла залишити їх тут - Аделії ще не можна такого, і пройти в четверту палату.

 - Дякую!

 - Недовго, і не змушуйте пацієнтку нервувати!

А ось цього не можу обіцяти, але вголос нічого не сказала.

Я тихо відкрила двері.  Аделія лежала на лікарняному ліжку.  Вигляд у неї був не найкращий, що, звичайно, зрозуміло.  Бліда, з темними колами навколо очей.

Підійшовши ближче побачила, що очі в неї закриті - здається вона спить.  Вирішивши її не турбувати, я тихенько пішла в сторону виходу.

 - Привіт,  - тихий голос змусив мене озирнутися.

 - Привіт!  Вибач, я не хотіла тебе будити   - присіла з нею поруч,  - як ти?

Аделія сумно посміхнулася.  Дурне питання - по ній і так видно, що погано.  Але нічого розумнішого я не придумала.

 - Завдяки тобі - жива.  Спасибі тобі за це!  - дивлячись мені в очі, відповіла вона.

Я кивнула, приймаючи її вдячність.

 - Що кажуть лікарі?  Ти скоро одужаєш?

Вона знизала плечима.

 - Кажуть, що мені пощастило.  Але нічого про одужання.  Швидше за все, мене залишать на другий рік - я не зможу наздогнати учбову програму.

Аделія говорила нехарактерно для самої себе - спокійно, не намагаючись заридати або розлютитися.  Це було незвично, але, швидше за все, пояснювалося її станом.

Я на мить задумалася.

 - Запитай завтра, чи можна тобі вивчати хоча б теорію.  Потроху.  Я могла б приходити до тебе і допомагати надолужувати, - запропонувала я.

Вона уважно подивилася мені в очі і запитала:

 - Навіщо це тобі?  Ми ж не були подругами.

 - А чому б і ні?  Ворогами ми теж не були.

Аделія відвернулася і замовкла.  Я вирішила, що їй потрібен час все обдумати.  Сказала, що прийду ще завтра, побажала їй добре відпочити, одужувати і пішла в нашу спальню.

Вже лежачи в ліжку, я згадала про книгу, яку знайшла в бібліотеці.  Сон все одно не йшов і можна було почитати.

Спочатку, нічого цікавого в книзі для мене не було.  Але коли я натрапила на Це заклинання, надія на те, що мої канали можна буде вилікувати, змусила моє серце забитися швидше звичайного.  Вирішила, що уточню все у куратора О'Ларса завтра ж.  Але заснути цієї ночі мені так і не вдалося.

Вранці я сама собі нагадала Адель - палаючий погляд, неможливість всидіти на місці і дике хвилювання.  Звичайно, я намагалася сама себе заспокоїти, адже я ще точно не знаю, працююче те заклинання, чи ні. Але нічого не могла вдіяти з надією, яка оселилася всередині.  Вона росла з кожною хвилиною - ну не дарма ж мене запросили в академію ?!  Раптом це доля?

Замість сніданку, я помчала відразу в кабінет О'Ларса.  Але за законом підлості, його на місці не виявилося, а його помічник повідомив, що грем з'явиться тільки ввечері.  І навіть це не змогло мене заспокоїти.  Так що, коли я прийшла в їдальню, друзі відразу звернули увагу на мій стан.

 - Ого!  Я дивлюся нічка у тебе була бурхлива!  - лукаво кинув Хар.

 - Чому?  - здивувалася я.

Хар продовжував лукаво посміхатися, Айт хмурився, а Ді мовчки дала мені дзеркало.  Звідти на мене дивилося незачесане чудовисько, з криво застебнутим коміром сорочки.  Схоже я, будучи поглинутою думками про заклинання, була занадто неуважною до свого зовнішнього вигляду.

Периферичним зором помітила, що багато хто витріщається на мене і посміюються.  Прикро!

 - От чорт!

Мені терміново потрібно привести себе в нормальний вигляд.  Я швидко попрямувала в найближчу вбиральню.  Там, стоячи перед дзеркалом і руками намагаючись розчесатися - гребінця з собою у мене не було - відчувала жахливий сором. Це ж треба так! От дурне!

В туалет зайшли кілька дівчат і мовчки дивилися на мої потуги.

Через хвилину, одна з них сказала:

 - Які ж Айтварас і Расхар все таки добрі хлопці!  - її подружки бридко захихотіли, а я навпаки зібралася,  - я б навіть з жалю, не змогла б знаходиться поруч з нечупарою!

А все, здавалося б, почало налагоджуватися.  Ось і спливли ті, про кого, ще місяць тому, попереджала мене Ділара.

 - Бідна Естель!  Як тобі повинно бути огидно, що твій наречений няньчиться зі всякими убогими!  - в удаваному жаху, вигукнула одна з них.

А ось це вже цікаво! Якщо навіть припустити, що це не брехня, то хіба вони не повинні були разом десь з'явитися?  З іншого боку, я якось і уваги не звертала на те, що діється навколо.

Я випросталася, повернулася до них обличчям і дивлячись в очі відповіла:

 - Тоді варто прямо зараз піти до твого нареченого і попросити не наближатися до мене.

І зухвало посміхнулася - принижувати себе я не дозволю.  Я обережна, а не боягузлива - це різні речі!

А ось Естель, прямо таки, перекосило, але вона швидко взяла себе в руки.

 - Така, як ти, не сміє навіть відкривати рота в моїй присутності.  Ти туфлі мої лизати повинна, ясно?!

Я лукаво підвела брову.  Вона серйозно?

 - Загалом, запам'ятай!  Щоб більше, я тебе поруч з ними не бачила!  Інакше пошкодуєш!  І ти, і вони!

І гордо пішла, забравши з собою свою свиту.

Якось зачесавши волосся в хвіст, я повернулася до їдальні.  Друзі над чимось весело сміялися.

 - Виглядаєш набагато краще!  - зробили вони мені комплімент.

 - Хлопці, зізнавайтесь, чия наречена носить ім'я Естель?

Можливо інша, на моєму місці, спробувала б приховати інформацію, стала б уникати хлопців заради своєї і їх безпеки.  Але, мені здається, що це не вирішення проблеми.

Айт і Хар переглянулися ошелешено.

 - Без поняття!

 - Не наша!

Одночасно відповіли вони.  Ну, в принципі, я так і думала.  Переказала їм розмову в туалеті, помилувалася на їхні обличчя - вираз крайнього подиву, змішаного з відразою і обуренням.