Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

— Лорд Хамарт, — я начепила неупереджену посмішку, повертаючись обличчям до чоловіка, — вітаю з даром імператора.

— Дякую, — його очі хиже блиснули. — Леді Лорейн, не відмовите мені в танці?

— Нажаль, — я похитала головою і опустила погляд, — тут так душно, що менi стало зле. Леді Вів'єн погодилася проводити мене на балкон. Я хочу трох подихати свіжим повітрям.

І нехай лише спробує заперечити! Я використала найуніверсальнішу відмову. Проти неї нічого поставити. Або кавалер продемонструє своє зневажливе ставлення до здоров'я жінки.

— Звичайно, леді Лорейн, — мало не скрипучи зубами, промовив чоловік. — Сподіваюся, що коли вам стане легше, ви приймете моє запрошення.

— О, звісно, ​​лорд Хамарт…

Колись у іншому житті. Не інакше.

Час, поки цей змій цілував мені руку, тривало нескінченно. А наступної секунди я вже підхопила Вів під лікоть і сама потягла до балконів. Навряд це виглядало так, що погано саме мені.

— Це ти ще легко відбулася, — видихнула вона, зачиняючи за нами двері.

Холодний весняний вітер одразу пробігся по оголеним ділянкам шкіри, змушуючи зіщулитися. Місяць повільно піднімався небосхилом, займаючи своє місце в обіймах міріадів зірок.

— Та пішов він, — надто різко видихнула я. — Ти знаєш, що він зробив, коли я вперше відмовила йому?

— Ні, ти не казала.

— Стратив свого слугу, який доставив мені листа, — прошипіла я, стискаючи руки в кулаки. — Юнакові було не більше п'ятнадцяти. Я про це дізналася наступного дня.

— О боги, — Вів затиснула долонею рота. — Він іде стопами імператора.

— Недарма ж той вибрав його наступником, — жорстко хмикнула я.

Якийсь час ми мовчали. Мені треба було охолонути і перевести подих. Вів'єн ж, швидше за все, думала про те, що почула. За кілька хвилин вітер посилився і довелося повернутися до зали, щоб не застудитися.

Але якби була моя воля, я на цьому балконі весь бал провела б. Аби більше не зустрічатися з де Лавіндом.

Та тільки боги були явно не на моєму боці. Варто було тільки повернутися в тепло, як я впіймала погляд лорда Хамарта. Він стояв, притулившись спиною до різьбленої колони, і пив вино з високого келиха. Чоловік відсалютував мені їм і посміхнувся. Здавалося, ще секунда і він повторить спробу поговорити зі мною.

Так тільки…

— Леді, — поряд зі мною зупинився незнайомий молодий лорд, — дозволите запросити вас на танець?

Високий темноволосий, з гострими рисами та каре-зеленими очима. Здавалося, він єдиний, хто знехтував модою і не став гладко вибривати обличчя. Напевно, це те, що привернула мою увагу насамперед.

Через секунду виникло пекуче бажання прийняти руку незнайомця, дозволити закрутити себе у швидкому танці. Зробити це на очах у Хамарта, помститися.

А ще за мить я згадала обіцянку, дану батькові.

— Перепрошую, — в моїх словах насправді прозвучав смуток, — але я смію вам відмовити.

— Навіть так? — підняв одну брову чоловік. — Сподіваюся, тому є вагома причина?

— Є, — не почала вдаватися я в подробиці. — Прошу мене пробачити.

Я присіла в неглибокому реверансі і поспішила відвернутися від спокусливої ​​помсти де Лавінді.

— Ну що ж, нехай буде так, — долетіло мені в спину. А за мить я почула тихе клацання пальцями і відчула крижану хвилю магії, що обгорнула мене.