Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Проте потім я заплющила очі і по-звірячому заволала:

— ГРАНАТА!

Почувши це, Макс кинувся до мене і схопив гранату, наче бейсболіст у вирішальну мить чемпіонату. А потім спритно кинув її назад у відчинені двері — прямо в перехід між вагонами. І хоча він встиг в останню секунду зачинити двері ногою, це не врятувало нас усіх від вибуху.

Макс стрибнув на мене — і в ту ж мить рвонуло. Граната спалахнула вогненною кулею, обдавши весь вагон дощем зі скляної крихти. Шибки вилітали одна за одною, наче це було не скло, а звичайні мильні бульки. Перетворюючи люксовий вагон на вирву від ядерного вибуху...  

А потім настала тиша. 

Стало підозріло тихо. До вух не долинали звуки пострілів та надривного крику тінейджерів. Було чути тільки стукіт коліс і голос вітру.

Я обережно розплющила очі і побачила над собою обличчя Макса. Він дивився на мене з таким же жахом, як і я.

— Як ти? — спитав Макс, обережно підводячись із підлоги, щоб не зробити мені боляче. — Лисеня, ти ціле? Тебе не поранило?

— Начебто ні, — повільно хитала я головою, а в самої тоді серце калатало від адреналіну. Немов шалене. — А ти як?

— Мене наче теж не зачепило, — відповів Макс і додав: — Пощастило, що не осколкова... А то б нас обох убило.

— Щоб я здох... — підвівся першим Буч і зняв з голови потворну маску.

— Що там? — боялася я підніматися на ноги.

Але у відповідь почувся... сміх.

— Ха-ха-ха... — тихо сміявся Буч, підходячи все ближче до виходу. — Ха-ха-ха-ха, — не міг він перестати, і його сміх ставав все голоснішим і голоснішим: — ХА-ХА-ХА!

— Чорт... — підвівся Асафа і глянув на відірвані вагони, що лишилися позаду. — У нас вийшло... 

Вітер крізь розбиті вікна швидко вигнав дим, і ми змогли побачити, що поїзд був успішно роз'єднаний. Десь далеко нас дружно проклинала група до зубів озброєних інкасаторів, але ми цієї лайки вже не чули. Відірвані від локомотива вагони залишилися позаду і зникли за пагорбом. У нас все ж таки вийшло відстебнути хвіст від голови, і цьому не змогла завадити граната. Втім... вона нам навіть допомогла — вона розірвала замок! 

Проте я все не могла повірити, що Макс Чорнов знову врятував мені життя.

— Боже... — оглядала я потрощений портал, за яким раніше був перехід у сусідній вагон. Тепер це була вигнута хаосом рама, а товсті сталеві двері ледь бовталися на одній петлі. При погляді на це було неважко зрозуміти, як близько я була від неминучої смерті. 

Але цей інцидент не зміг зіпсувати настрою іншим членам банди. Адже ми розстебнули сумки і змогли переконатися в тому, що зуміли вирвати цей величезний куш.

— ТАК! — вигукнув Макс, зірвавши з себе ненависну маску. 

Під нею я бачила татуйоване обличчя злочинця, який щойно накрив мене своїм тілом, ставши на шляху гранати — потужного вибуху. Він просто став між мною і смертю, готовий пожертвувати собою заради того, щоб я жила... А ще він став багатшим рівно на п'ять мільйонів доларів — саме стільки належало кожному з грабіжників. І я так само стрибала від щастя, піддавшись загальній ейфорії. 

Адже одна із цих сумок була моєю.