Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Ми змогли вціліти і залишилися в дамках. Втомлені, налякані до тремтіння в ногах, але окрилені перемогою — адже ми щойно голими руками вкрали тридцять мільйонів доларів прямо з-під носа у підрозділу спецназівців!

Коли більшу частину потяга було відчеплено і залишено позаду, ми без бою окупували два вагони, що залишилися, після яких уже йшов локомотив. Ми продовжували їхати маршрутом, але нашій банді з цим поїздом було вже не по дорозі — всі чекали на вертоліт. І Макс одразу набрав Міккі, щоб переконатися в його підтримці.

— Алло, Міккі! — кричав він у телефон. — Ти вже на підході?! Тому що в нас уже все готово!

— Вітаю! — радів у відповідь наш двометровий пілот. — Все пройшло гладко?!

— А то! Бабки пішли нам до рук як по маслу!

— Хе-хе-хе! Вечірка була славною?!

— О так, хлопче, — хитав Макс головою, — вечірка вдалася на славу! Шкода, що тебе там не було! Торт іменинниці був дуже смачний, ми тут просто обжерлися!

— Хе-хе-хе! — вдоволено сміявся Міккі. — Сподіваюся, ви там не сильно погладшали, а то зайві кілограми нам ні до чого — ще не злетимо, ха-ха-ха!

— Та ні, юначе... все нормально... Злетимо... злетимо... — затих чомусь Макс і став раптом серйозним. — Ну все, Міккі, давай — прилітай швидше, ми тебе вже зачекалися. Бувай. Кінець зв'язку, — відключив він телефона і на кілька секунд заплющив очі, наче здавлюючи в собі нерви.

Само собою, я не могла цього не помітити і одразу ж спитала:

— Що трапилося? Щось не так?

Макс важко зітхнув і розплющив очі. Він мовчки глянув на мене, а потім опустив свій погляд на купу грошей. Але тепер у цьому погляді я не бачила колишньої радості... Це було просто затишшя перед бурею.

— Бляха! — несподівано схопився Макс і пробив кулаком діру у фанерній стіні. 

— Що таке? — сполошилася Стелла.

А за нею поставили це питання й інші.

— Ти чого психуєш, бос? — не зрозумів Асафа.

— Щось не так? — спитав Буч.

Адже було зрозуміло, що тут щось не так. І я вже приблизно розуміла, про що думає Макс. Його реакція була справедлива... Зважаючи на все, він просто не врахував ваги грошей.

— ЧОРТ-ЧОРТ-ЧОРТ-ЧО-О-О-ОРТ!!! — молотив він стіну, випускаючи гнів. 

Але решта так нічого й не зрозуміли.

— Якого хріна, мужик? — розводив руками Асафа. — Ти що оце коїш, Чорнов? Що тобі не сподобалось?

— Бабки... — показав Макс тремтячим пальцем на купу грошей. — Ми їх не врахували.

— Не врахували? — не зрозумів ямаєць. — Це як же? 

Розуміючи, як важко зараз Максу, я сама вирішила відповісти на запитання:

— Нами не враховано масу грошей... Ми можемо тепер не злетіти.

— Га?! — нарешті дійшло Асафи. — Ти зараз серйозно?! 

— Може, — припустив Буч, — перевага й не така велика? Ти вже рахував, скільки у цих сумках?

— Пхе... — нервово засміявся Макс. — Вони важкі, бро... У кожній сумці п'ять лимонів п'ятисотками — це приблизно десять кілограмів. І таких сумок у нас цілих шість. ШІСТЬ. От і помнож червонець на шість... 

— От лайно, — видихнув Буч і відкинувся на спинку сидіння, ніби намагаючись забути про те, що почув секунду тому.

Проте Чорнов опанував себе і знову набрав Міккі:

— Алло... Міккі... 

— Так, Максе! — відповів здоровань. — Я вже в радіусі 100 кілометрів від поїзда! 

— Слухай, хлопче... 

— Що?!

— Скажи, а якщо в нас... ну... буде відчутна перевага... є ймовірність, що гелікоптер не злетить?

— Що?! — перекрикував Міккі шум вертольота. — Я ж уже казав, що впритул, але вийде! Злетимо, я гадаю!

— Ні, Міккі, — боявся Макс сказати це вголос, — ти мене не зрозумів, друже. У нас... буде ще баласт.

— Ще?!

— Так, пацан. Ще... ще сто тридцять фунтів.

— Ще сто тридцять фунтів?! — був неприємно здивований Міккі і на хвилину затих, зникнувши з ефіру.

Це вже говорило багато про що.

— Гей, Міккі... Чуєш мене? Міккі!

— Ні, Максе, — відповів той, не створивши дива, — боюся, що це нереально. У нас і так серйозна перевага. Ця вертушка в принципі не розрахована на шістьох людей. П'ять — це максимум. Але ще й взяти на борт стільки ваги ми не зможемо. Що це за баласт?

— Це гроші, хлопче. Гроші... Усі наші бабки.

— Чорт... — похнюпився Міккі, а після паузи сказав те, що виявилося страшним кошмаром для всієї банди: — Тоді краще залиште їх там і сідайте без нічого. Інакше я вас не довезу. Це остаточна відповідь, Макс... Кінець зв'язку.

— Залишити бабки?! — не міг у це повірити Асафа. — Та ви взагалі у своєму розумі, народ?! Та я нізащо не залишу бабки! Ми що, стільки ризикували своєю дупою, щоб ось так ось тепер просто здриснути і залишити цю гору бабла?!

— ХАРЕ ВЖЕ НЮНІ РОЗПУСКАТИ! — гримнув Макс. — Ми не залишимо гроші! Це виключено!

— Серйозно, мен?! Ну і як же ти збираєшся вирішити цю проблему в обхід законів фізики, га?! Самі у вертольоті сидітимемо, а сумки за вікном у руках тримати?! Так, гадаєш, буде краще — спрацює, га?!

— СТУЛИ ВЖЕ ПЕЛЬКУ! 

— Окей-окей... — підняв Асафа руки. — Ми тебе слухаємо. Що ти тепер запропонуєш, великий бос?

Макс притулився мокрим лобом до вікна і сказав жахливу річ:

— Хтось із нас не полетить.

Слова Макса пролунали як грім серед ясного неба. Ще кілька хвилин тому ми всі кричали від щастя і веселилися, показуючи середні пальці інкасаторам, а тепер виявилося, що такий самий жест приготувала нам доля. 

— Що?! — розлютився Асафа. — Хтось із нас не полетить?! Пропонуєш комусь із нас залишитися на цьому поїзді до пекла?!

— Ти маєш інші пропозиції? — схрестив Макс руки на грудях.

— Та ні, Максе, він має рацію, — погодився Буч із ямайцем. — Залишатися на потязі безглуздо. Напевно, про інцидент уже знають копи. Вони легко оточать ці нещасні два вагони на першій же станції. І стрілятимуть на ураження... Той, хто ризикне тут залишитися — стопудовий труп. Особисто в мене немає жодного бажання знову ловити маслину. Може, — звернувся Буч до всіх одразу, — хтось хоче викликатись добровольцем і прийняти удар на себе? Ні? Ніхто з присутніх не хоче стати цапом-відбувайлом за всі наші гріхи?