Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Ситуація раптом сильно загострилася. Всі ми почали усвідомлювати, в яку серйозну проблему вляпалися. Адже насправді ніхто не хотів залишатися тут — усі хотіли полетіти й витрачати величезні гроші, а не потрапити за грати. І це у кращому випадку. 

Буч поставив риторичне запитання, і ніхто не кивнув на знак схвалення. Тож він швидко довів, що план залишити одного з банди на вірну смерть — погана ідея. Її ніхто не підтримає. Усі ми мовчали, сподіваючись на диво.

І тут раптом голос подала Стелла:

— Пропоную залишити того, хто найменш корисний для банди... 

— Що? — не вірив Буч своїм вухам. — Ти про що це говориш?

— А що? — знизала плечима Стелла. — Усі ми тут чудово знаємо, про кого йдеться... Хто з нас найслабший і взагалі безпорадний? З кого користі так само мало, як від плюшевої іграшки на війні? Об кого ми постійно спотикаємось? Через кого в нас постійно проблеми? Кого нам постійно доводиться рятувати замість того, щоб просто грабувати та витрачати награбоване? Адже навіть зараз ми натрапили на проблему лише тому, що в нас зайвий пасажир, якого в принципі тут не повинно бути... 

— Хах... — хитав головою Буч. — Ну ти і тварюка, Стелло.

З кожним її словом мені ставало дедалі гірше. Все паршивіше і дурніше. Я відчувала, як усі дивляться на мене з ненавистю, бажаючи залишити "слабку ланку" на цьому поїзді смерті. Я мовчки дивилася на неї і відчувала, як до горла підступає грудка — мені хотілося їй відповісти, але горло стиснуло невидимою рукою. І тільки сльози не боялися збиратися під очима, щоб почекати найбільш незручної миті й скотитися по моїх щоках. Неначе підтвердження тому, що я слабачка... Адже бандити не плачуть. 

— Залишивши тут Алісу, — сказала Стелла прямо, ніби вколовши мене ножем після передсмертної промови, — ми нічого не втратимо... Абсолютно нічого. Це факт. Вона нам не потрібна. Вона була зайвою із самого початку, і я думаю, що ви всі зі мною згодні... Голосую за неї.

— Ні! — гаркнув Макс і тицьнув у Стеллу вказівним пальцем. — Я категорично проти! — казав він гнівно, ніби готувався схопити мулатку руками і просто задушити у всіх на очах. — Аліса не залишиться тут за жодних обставин, ясно?!

— А це ще чому?! — захистив Асафа Стеллу. — Я ось цілком погоджуюся з нашим координатором! Це буде чесно — хай залишається принцеса!

— НІ! — схопив Макс Асафу за комір і прибив до стіни. — Вона… — говорив він з часткою божевілля в очах, — полетить... на гелікоптері... 

— Ні, Чорнов, — бикував ямаєць. — Це вже занадто... ти переходиш усі межі. Через неї в тебе зовсім поїхав дах — ти вже не розумієш, що коїш. Поруч із нею ти слабак. Вона робить тебе слабким. Позбався її... Позбався!

— ЗАМОВКНИ! — гаркнув Макс і збирався пробити Асафою стіну.

Але Буч раптом схопив його за плече й спробував заспокоїти.

— Годі! — втрутився він і запропонував альтернативу: — Нехай все вирішує жереб! Давайте тягти довбані сірники — хто витягне короткий, той і залишається... Адже це справедливо? Хіба ні?

Макс продовжував тиснути на горло ямайця, не дозволяючи йому торкнутися ногами підлоги.

— Ну що, Чорнов? — хрипко спитав Асафа. — Тягнемо жереб, га? Жереб — це справедливо.

— Максе! — смикав його за руку Буч. — Ну Макс! Досить вже! Відпусти його нарешті!

Тієї миті я дуже боялася найгіршого. Боялася, що Макс остаточно зірветься з ланцюгів і нацькує на себе своїх товаришів. Ні в кого з них не було зброї, а Чорнов тоді був страшніший за голодного ведмедя. Але... їх було більше, а я йому допомогти не зможу — навіть за себе не можу постояти.

— Гаразд... — прибрав Макс лікоть від темної шиї. — Нехай буде жереб. Будемо тягнути сірники.

Я з полегшенням видихнула і кинула злорадний погляд на Стеллу. Очевидно, що зараз її порве від злості, адже тепер ми опинилися з нею на рівних — витягти чорну мітку міг будь хто з нас.

— Отож, — розминав Асафа горлянку. — Сподіваюся, коротку витягне той, хто й справді на це заслужив. Га? — підморгнув він мені і вручив Максу сірники. — Скоріше б із цим покінчити... 

До нас от-от прилетить гелікоптер, і ми мали терміново вирішити, хто позбудеться квитка. Тому Макс вийняв п'ять цілих сірників і відламав у одного червону голівку. А потім перемішав і простяг у руці, щільно затиснувши пальцями, щоб ніхто не знав заздалегідь, якого сірника він тягне — цілого чи зіпсованого. 

Я дуже сподівалася, що коротку витягне Стелла, це було б гранично справедливо. Але тягнути першою вона не наважувалася. 

— Ні, це повна маячня! — психанула вона і пішла до кінця вагона. — Ви просто збожеволіли! Як ми можемо так безглуздо розпоряджатися часом?! Вертушка заявиться з хвилини на хвилину, а ми вирішуємо, хто залишиться, у такий варварський спосіб?! Чому б не вчинити логічно — давайте залишимо найслабшого члена групи! Це ж і є логіка, хіба ні?! 

— Тягни сірника, — сказав їй Макс спокійним голосом. — Ну ж бо.

Проте вона все не могла вгамуватися, адже розуміла — зараз від неї нічого не залежить. Якщо їй дістанеться короткий, то буде точно непереливки, а я полечу разом з Максом.

— Але чому ви не хочете залишити її тут?! Ви ж чудово розумієте, що Алісі нічого не загрожує! — заспівала Стелла нову пісню. — Вона ж не злочинниця! Її розшукують як заручницю, як жертву злочину! У неї ніхто не стрілятиме! Її не відправлять до в'язниці, а просто замотають у ковдру та дадуть чашку гарячого чаю! Вона повернеться до свого багатого коханця і навіть не згадає про всіх вас! Для неї ви просто бруд на ногах! Просто сміття! Але якщо... — задихалася Стелла від своєї безпорадності, — якщо на її місці опиниться один із нас, — наголосила вона, — то нам стовідсоткова срака... Бандита пристрелять як собаку...

Після цього вагон затих. Всі мовчали і дивилися у підлогу. Кожен обмірковував те, що сказала Стелла. Було чутно, як стукотять колеса по стиках рейок. Як підвиває осінній вітер у вибитих вікнах... Як пролітають останні секунди перед прибуттям вертольота... На якому полетіти зможуть точно не всі...