Читати книгу - "Двічі в одну річку, Інна Земець"

Тепер я почуваю себе винною, що так питання сформулювала. Зрештою, то і його квартира, ніхто не планував що в один день сюди повернемось:

- Не маю права виганяти, просто спитала.

З прогулянки щасливою повертається лише Мія. Андрій несе її до ванної мити лапки, а я тікаю до себе в кімнату. Коли чую, що він вмикає на кухні чайник, приєднуюсь до нього, бо маю питання:

- Завтра вранці знайдеш годину для мене?

- Звісно, - відповідає він, - Що маю зробити?

- Разом до РАЦсу завітаємо.

Судячи з виразу обличчя, цієї ночі є сенс замкнути двері, ще й комодом підперти, бо схоже він мене подушкою придушить. Та ковтає всі слова що миготять у очах і холодно промовляє:

- Вирушаємо о дев’ятій тридцять.

Лягаю спати рано, та кручусь без сну, думки і спогади бомбардують мій мозок, а я намагаюсь не плакати. Та сумно, дуже сумно. На відстані від Андрія було простіше, а коли він у сусідній кімнаті – все інакше. Ріднішої за нього людини у всьому Всесвіті не мала. Добре що є жіноча солідарність – Мія тихо підкочується під підборіддя і своїм шершавим теплим язичком прибирає мої солоні краплини розпачу. Вранці швидко заглагоджуємо заплановану справу і роз’їздимось офісами. Що ж, тепер місяць і все – кожен матиме вільне життя. Та не впевена, що я своїм буду дуже задоволена. Чим ближче Мартин Данилович піднімається до життєдайного джерела бюджетних коштів, тим менше мені подобаються процеси що відбуваються навкого - занадто багато інтриг і компромісів. Вперше про зміну роботи задумалась і не знаю чи є на що розраховувати, варто переглянути пропозиції на ринку праці. За тим процесом мене і застає Андрій. Сиджу на кухні, сьорбаю какао і вакансії передивляюсь.

- Ти роботу шукаєш? – з подивом питає Андрій.

- Сама здивована, але так. Ніколи не хотіла потрапити у високі політичні кола, от і думаю про альтернативу.

Великих надій щодо тих пошуків не плекаю, адже досвід у мене невеликий, та все ж маю сподівання, що «помічник депутата» в резюме виглядатиме достатньо переконливо.

- А ти про «Вілань» не думала?

З подивом повертаюсь до Андрія, що стоїть у мене за спиною. Він продовжує:

- Мартин Данилович із цим видавництвом давно справи має, тож і ти Продана знаєш. Нещодавно він провів велику чистку офісу, чув що помічника шукає. Коли у твого шефа День народження, за тиждень?

- За п’ять днів, - відповідаю я все ще трохи причмелено споглядаючи на нього.

- На його вечірку Продан обов’язково завітає, от і запитай у нього, - завершує Андрій промову, а я сиджу з округленими очима і дивлюсь не це диво, - Ти чого?

- Та трохи здивована, що дав мені хорошу пораду.

- А я тобі хіба ворог? – виблискує очима він.

- Ні, але точно не фанат моєї кар’єри, - посміхаюсь я, - Дякую, це дуже крута ідея, насправді.

Андрій іде з кухни, лишаючі по собі здивування та аромат парфуму і обидві ці речі неабияк бентежать. Зізнаюсь, я просто закохана у лаліківський «Encre Noir», та не знала, що і він, а віднедавна помітила, що на Андрієвій поличці тільки цей флакон і стоїть. Від початку нашого сусідства ігнорую неймовірний шлейф аромату, стримуючись щоб не піти за ним мов Роккі за сиром. Та щоразу як чую, шукаю сили щоб протистояти цьому ольфакторному афродізіаку, да так стійко, аби він на персональний криптоніт не перетворився.