Читати книгу - "Двічі в одну річку, Інна Земець"

- Можна?

- Так, заходь, - дістає з валізи речі і розкладає купками.

- Андрій, скажи, а у Мії якийсь строгий раціон чи можна пригостити чимось?

- Вона до вологих консервів привчена, але іноді даю їй шматочок м’яса з тарілки. А що, вже просить?

- Начебто ні, але вирішила заздалегідь запитати.

- Як познайомились, то готуйся – тепер буде виманювати, - усміхається Андрій, - Вона вміє заприязнитися.

- Вона така мила, що відмовити буде важко, - усміхаюсь у відповідь і повертаюсь на кухню. Поки смажиться м’ясо, чую як Андрій кудись йде. За кілька хвилин повертається, чую що котить валізу. Не аналізуючи що роблю, накриваю на двох, в цей момент він заходить з мисочками і консервами в руках.

- Я їй тут місце облаштую, не проти?

- Звісно, а де ж іще? Не в кімнаті ж, - відвертаюсь до плити. Андрій розставляє посуд Мії, сідає на підлогу, наливає з пляшки воду і відкриває консерви. Мала відбиває чечітку і починає смаковито плямкати, а я з усмішкою від вуха до вуха спостерігаю це дійство.

- Ната, ти тут сама житимеш?

- Ну, як виявилось з сусідямі.

- Я про твого хлопця. Він теж сюди переїде?

- В нас не склалося, - кажу я і додаю, - Та квартиру йому на лишала, на відміну від тебе. Тож і до тебе гостей не чекати?

- Точно ні, - підводиться і дивиться на мене.

- Я тут захопилась і забагато приготувала, тож якщо зголоднів – запрошую, - кажу я відчуваючи скутість.

- Із задоволенням, дякую.

Вечеряємо втрьох під голосне гавкання Мії, вона весь час носиться від його ніг до моїх і стаючи на задні лапки виголошує свої вимоги. Як тут відмовиш? Це мале диво вже мабуть сидить на першому шмточку, а просить ще. Блзько десятої Андрій вдягає на неї шкіряний нашийник з блискітками (Божечки, як мужньо!) і йде на двір. За пів години вони повертаються і я бачу в його руках дивне приладдя – сходинки то чи що?

- Вона ж мала, а спати любить на кроваті, тож купив їй східці, - пояснює він.

Здуріти можна, ця хмаринка для приземлення трапу потребує. Та мабуть треба і другі купувати. Спати із закритими дверима просто неможливо. Опів на першу здалось, що почулося. Ближче до другої стурбовано поглядала на двері і думала, чи то не чоловік в двері шкрібеться. А ближче до третьої з цікавості відчинила і зрозуміла – Мія зібралась до мене у гості.

- Зі мною хочеш спати? – питаю я  її і підіймаю. Хмаринка крутиься ліжком, обирає собі місце біля подушки і влягається, - Влаштувалась? Молодець.

Отак і спимо аж до пятої, поки та дзиґа не починає пищати – до «батечка» мабуть зібралась. Мовчки спускаю її на підлогу, провождаю до дверей і стикаюсь з Андрієм:

- А ти чого тут?

- Так почув як Мія скиглить. Все добре? – питає він. Хоч би сором мав! В саміх боксерах шастає, приблуда.

- Нормально. Завтра другі сходинки принось – цілу ніч підйомником працювати не наймалась, - гарчу я, та двері не замикаю. А раптом знову Мія прийде? Не відмовляти ж.

Наступного дня вже маю відповідне приладдя біля ліжка і звичку не зачиняти двері. Мала зазвичай змінює дислокацію по три рази на ніч, як хочемо спати – зачинятись не варто. Ще за кілька днів, не встигаю себе зупинити і промовляю:

- А можна мені з нею вийти?

І таки можна. Гуляю парком з рудою бестією, що кожного пітбуля та вівчарку вважає собі не рінею і навіть не супротивником. На менші породи навіть не споглядає – дере свого малого носа вгору і крокує мов коник на арені. Андрій перед першою прогулянкою якось обережно мені пакетики для прибирання підсував, наче боявся що такого випробування не витримаю, та за часів життя в «хрущі» отримала чималий досвід. У сусідів на верхньому поверсі була бідося, яка несучись сходами вниз так лякала своїм гавкотінням саму себе, що вранішня перевірка коврика біля дверей швидко увійшла у звичку всіх мешканців. Прогулянка з Мією дивним чином заспокоює і піднімає настрій, який трохи псує Андрій, присутність котрого наприкінці маршруту помічаю за пів квартала від нас. Повертаюсь і прямую до нього:

- Ти за нами слідкуєш? – незадоволено питаю я, поки Мія виконує вітальний танок наволого його ніг.

- Про всяк випадок вирішив супроводити вас. А раптом Мія злякалась би без мене?

- Кого, мене? – дивуюсь я.

- Велику собаку, наприклад. Тут в парку багато чотрилапих вигулюють.

- Якби хтось напав – її б на руки підхопила, а нападника сама б покусала, не бійся.

- Та не сильно і боявся, ти точно постояти за себе можеш, - посміхається він, - Просто перша прогулянка без господаря – хотів переконатись що все добре.

Хочу вже відповісти посмішкою на його милу турботу за малу, та раптом згадую, що у Мії і хозяйка нещадавно була. А як згадую про неї, то виникає наступне питання:

- А ти собі нову оселю ще не підшукав?

Посмішка вмить злітає з його обличчя, похмурніє і вичавлює з себе:

- Ще ні, та як є нагальна потреба звільнити квартиру – тільки натякни.