Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

— Пане консул, інспектор поліції хотів би побачитися з вами.

— Вже йду, — підхопився консул.

Фон Тільден неквапливо підійшла до письмового столу і сіла у крісло свого шефа. Взяла з коробки цигарку, закурила.

— Починається весела ніч, — сказала вона Клоссу, — інспектор начитався детективів і має бажання шукати мотивів убивства власниці цього… — вона проковтнула якесь слово, — цього веселого кабаре в Стамбулі у тисяча дев’ятсот сорок третьому році. Треба бути абсолютним ідіотом.

— Усі поліцейські шукають мотивів злочину.

— Не удавайте з себе наївного, Клосс. Ви вже досить довго тут, аби не знати, що “Кафе Розе” є місцевим шпигунським центром. Хіба треба більше? Що скоріше поліцейський зрозуміє це, то краще. Але, але… я хотіла вас запитати. Жовтий папірець, який ви підняли в альтанці, — то конверт? Конверт із штампом банку? — вона глибоко затяглася цигаркою.

— Я не розумію, про що ви говорите. Якщо ви вважаєте, що я наважуюся приховати якісь речові докази, то скажіть про це інспекторові.

— Отакої, — обурилася вона. — Невже ви й справді гадаєте, що я виноситиму наші німецькі справи на цей східний ярмарок? Розумієте, цей конверт власниця веселого будинку під назвою “Кафе Розе” тримала в своїй сумці, коли прийшла на прийом. Вона чепурилася біля дзеркала, відкрита сумка стояла поруч. Я знаю такі конверти — тому й звернула на нього увагу. Коли ми потім зазирали до сумки, конверта в ній не було.

— Хто ще, крім вас, міг бачити цей конверт?

— Як на представника міністерства торгівлі, — іронічно всміхнулася фон Тільден, — ви надто цікавий. — Вона стала серйозна. — Всі. Петерс був у роздягальні, забирав од гостей верхній одяг. Пан консул виспівував гарненькій панні компліменти. Радник Вітте разом зі своїм приятелем зупинялися біля неї. І ще кілька інших осіб, прізвищ яких ви навіть не знаєте, бо мадемуазель Розе дуже довго чепурилася. Може, це її загубило. До речі, ви помітили, що радник Вітте був сьогодні в поганому настрої? І не тішився із сумнівних жартів Паулі?

— Ви теж не тішились. Крім того, ви перші знайшли труп.

— Так, я була перша. За кілька хвилин після вбивці. А штукарство Паулі я бачила багато разів. Мене не тішать дешеві емоції.

— Ви спостережливі, панно фон Тільден.

— Це звичка старої секретарки, пане Клосс. Мене вважають дуже гарною секретаркою. Так, ще одне. Я домовилася з консулом не згадувати вашого прізвища серед гостей сьогоднішнього вечора. Особи, що користувалися правом недоторканності, вже пішли. Через ці двері, — вона показала на маленькі двері біля бібліотеки, — ви вийдете з консульства непомітно. На добраніч, Клосс.

7

Він помилився. Про це Клосс уперше подумав у кабінеті Гранделя. Ясна річ, цілковитої певності ще не було, але щось його бентежило. Дивна розмова з панною фон Тільден і її пропозиція піти з консульства непомітно, уникаючи зіткнення з інспектором турецької поліції, який легко міг зруйнувати плани Клосса, оголосивши його як іноземця небажаною особою, — все це разом поглибило хвилювання Клосса. Через залізні грати огорожі він помітив поліцейську машину і свого переслідувача, що зіперся на підмурок паркана.

Клосс повернувся і, ховаючись у затінку консульства, пішов до протилежного кінця садка знайомою вже стежкою. Визирнув, але знову побачив поліцейського, що зіперся на стовп із табличкою “Зупинка таксі”. Довелося ще раз повернутися, пройти повз дуб, під яким кілька годин тому стояла маленька, гарненька дружина товстого китайця. Потім він обминув альтанку, де помітив силует службовця в мундирі. Опинився Клосс перед високою мурованою огорожею. Один стрибок. Сильно відштовхнувсь, стрибнув — і вже нагорі. З протилежного боку теж був сад, але зовсім занедбаний.

Клосс зорієнтувався, що коли піде ліворуч, то дійде до вулички із зупинкою таксі, але буде це вже досить далеко від тамтешнього поліцейського. Він стрибнув і впав навзнак. Зачепився ногою за якийсь дріт, прокладений попід самісіньким муром. На щастя, він не зламав і навіть не вивихнув ноги.

Кульгаючи, попрямував у той бік, де сподівався знайти вихід. Для певності дістав револьвер із задньої кишені штанів, зняв запобіжник. Несподівано швидко він добіг до низенького муру, за яким починалася знайома вулиця. Обтрусивши одяг від цегляного пилу, Клосс рушив до свого готелю. Знову поставив револьвер на запобіжник і сховав його в кишеню. Він не знав, що вже за кілька хвилин картатиме себе за таку необачність.

Це сталося, коли він був у кількох метрах од готелю Замислений, Клосс ішов вузенькою вуличкою, обнесеною обабіч високим, майже двометровим муром. Було темно. Лише там, де вулиця повертала під прямим кутом праворуч, висів самотній ліхтар, який кидав тьмяне світло. І саме тоді, коли опинився на цьому розі, Клосс пошкодував, що сховав зброю. Бо треба ж було таки сподіватися, що гра почалася, що помилка, якої він припустився, спровокує помилку ще когось, хто зовсім не хотів бути його ворогом. Проте ці думки прийшли значно пізніше.

Дійшовши до того місця, де перетиналися два високі білі мури, утворюючи майже прямий кут, він раптом спіткнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя. Сріблястий предмет пролетів над його потилицею і дзенькнув об тиньк білого муру. Клосс метнувся вперед, краєм ока побачив за кілька метрів чоловіка, який кидав другого ножа. Не було сумніву: Паулі. Клосс ухилився, впав, умить схопився на ноги, тримаючи жменю гравію. Кинув ним у Паулі саме тоді, коли просвистів поруч ще один ніж. Гарячково думав, скільки ножів може мати Паулі. Принаймні сім він уже метнув, але — ось диво — жодний не влучив. Клосс був чудовою мішенню. Чорний смокінг на тлі білої стіни. Усе це тривало якусь мить, але Клосс відчував, що болить нога, пошкоджена під час стрибка з високого муру, коли зачепився за дріт, який бозна-чому там стирчав. Він стрибав на тлі муру, а ножі з металевим брязкотом падали на брук. Один із них, кинутий швидше, ніж Клосс устиг відхилитись, вгородився в передпліччя, а коли інстинктивно вхопив поранену руку — побачив, що нападник підступає до нього. Та раптом сталося те, чого Клосс одразу не збагнув. Паулі з піднесеною вгору рукою, в якій тримав ніж, раптом ослаб і впав на брук. Лише зараз Клосс помітив спину чоловіка, що віддалявся.

Стискуючи поранену руку, він побіг до готелю. На щастя, портьє не було на своєму місці, не треба було нічого пояснювати, бо Клосс не мав аніякого бажання задовольняти цікавість власника готелю “Орієнт”. Він узяв ключа од свого номера й пішов нагору. Тепер він з усією ясністю усвідомив собі, що замало