Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

Вечоріло.

Сонце, що ще перед хвилиною сиділо на шпилі Пікуя, зникло за горою і скочувалось десь на угорський низ. Фіалкові тіні стелилися по снігу, як величезні килими. З яруг і зворів виповзав сумерк і захоплював чимраз більше простору. Тільки щовби гір горіли ще в сонці, мов королі в горностаєвих киреях, з золотими вінцями на головах. Густий смерековий бір ще більше присів, скулився і посивів, як за дня. Знак, що під ніч брав мороз. Небо було ясне і холодне як шкло. Бліда синява піднялася високо над землею і сталевими, безжалісними очима дивилася вдолину. На скуті морозом гори, на продряхлий від холоду ліс і на маленький гурт людей, що пнявся гірською стежкою під гору. Може б, тієї стежки і не було видно: глибокий сніг закрив би її, але ще від осені протоптували її стрілецькі, а то й російські стежі, так що сніг не встигав засипувати. Зночі засипле, а ранком або й досвіта стрілецький черевик чи солдатський чобіт знову відшукає стежину.

Ще вчора в полуднє вийшла перша чета на стежі. Розбилася на малі гурти, по кілька людей, і розсіяла ці гурти по цілій околиці.

Було їх на стежі п’ять: Качур, Навроцький, Склярський, Опока і Зварич як командант. Перший раз провадив стежу і мав спочатку страх, чи зможе виконати все як слід. Стежа весь час крутилася або за плечима ворога, або між двома фронтами. Легко було попасти в халепу і не тільки не виконати доручення, але й згубити себе та товаришів. Помалу освоївся Зварич і з новою роллю, і з обставинами. Командант стрілецької стежі мав право рішаючого голосу, але заки скористав з нього, відбувалася нарада всіх учасників, так що найрозумніша гадка все брала верх. Такий спосіб можливий тільки на стежах і тільки в такій військовій частині, якою були стрільці. Але навіть і в стрільцях не можна було стосувати його в отвертій битві, при наступах чи відступах. Тут мав першорядне значення наказ і сліпий послух, там — розумна думка і взаємне довір’я. Стрільці остаточно послухали б команданта стежі, коли б цей наказав іти тою, а не іншою стежкою, обійти цю, а не іншу, гору, перекрастися в цей, а не в інший, ліс. Але нащо це все здалося, коли добро справи і власна безпека потерпіли б на тім! Ліпше порадитись, обміркувати і вирішити.

Отеє перед хвилиною відбулася така стрілецька нарада, як і куди вертатися назад. Направо від них верхи обсаджені російськими заставами, наліво — голий верх Ділка, а там — Пікуй і Високий Менчіль. Стежка вела склоном, переходила потім крізь ліс і губилася в глибокім провалі. До цього провалу дійти — значило майже бути дома.

Вирішили йти до половини Ділка стежкою, бо ліс направо закривав їх перед оком ворожих застав, потім скрутити до малого гайка і, використовуючи дерева, обійти голий верх Ділка, а там вийти знову на стежку, що вже йшла лісом.

Молоденький стрільчик Опока йшов як «око» стежі. Він хоч і не належав до першої чети, але вже був у тих сторонах, і команда сотні вмисне додала його до стежі. Меткий і відважний, мав бистрі очі та чуйні вуха і прекрасно надавався на око відділу. Стежа, яка йшла за ним, була спокійна. Коли Опока, оглянувши докладно найближчу околицю, рушив,— знак, що терен був чистий.

Хлопці йшли гусаком і одним слідом, як вовки. Дійшовши до половини гори, скрутили зі стежки, пере­бігли одинцем до гайка, а потім зійшли склоном гори знову на стежку. Тут були сховані перед оком ворожих застав, але зате легко могли попасти на засідку. Кожне дерево могло скривати за собою ворога, а кожної хвилі могли за тріскотіти стріли чи блиснути багнети.

Стежка перейшла в вузьку гірську доріжину, і нею посувався осторожно гурток стрільців.

Саме було під горб.

Опока, не доходячи до вершка, пристанув за деревом і дивився вділ перед себе.

Пристанула й стежа та ждала на те, що скаже «око». Нараз Опока махнув рукою і кинувся наліво, в ліс.

Вмить зробила це і решта стежі. Відбігли яких п’ятдесят кроків від доріжки, і кожний припав до якогось грубшого дерева.

Надслухують — тихо. Тільки смерекові бори гудуть глухо свою передвечірню молитву. Вдолі німа і пуста доріжка і їхні сліди в снігу аж до місця втечі.

Ждуть — нічого. Ніхто не показується на горбі ні не подає голосу. Опока заховався десь там напереді, і нема як розпитати навіть, що такого побачив.

Врешті — звук. Ніби шум, ніби гуркіт, спершу невиразний, потім чимраз ясніший, ближчий. Щось дзенькнуло...

Щось цокнуло...

Ворог!?..

А може, свої?!..

Наша стежа не йшла б під ніч. Це хтось вертає зі стежі!.. Заков’язлі від холоду руки стискають кріс, бо за хвилю, може, буде його треба.

Командант не давав пояснень, але кожному ясно, що коли буде небагато ворогів, то випадає їх зловити, а коли багато...

На горбку показалися перші постаті: дві, п’ять, сім, а далі ціла гурма. Може, тридцять, може, більше. Йдуть без передньої сторожі, без «ока» — видно, чуються безпечно. Сумерк не дозволяє відразу пізнати, хто вони. Але ось — довгі плащі, високі кучми. Москалі!

Йдуть помалу, мовби кожний ніс на плечах тягар. Сніг злісно скрипить під ногами, а земля глухо дудонить під ударами тяжких солдатських чобіт.

Напереді командант — може, й старшина. Завелика стежа, щоби її віддавати підстаршині.

Стрільці прилипли до дерев і пильно зорять за ворогом. Ану ж москалі побачать їхні сліди, ану ж запримітять когось із них. Прийшлось би стрільцям круто. Далеко від своєї лінії, а москалів десять на одного.

Ворожий відділ марширує тихо. Ніхто ні словечка не писне. Тільки час до часу хтось дзенькне пляшкою або голосніше зітхне. Вечірній сумерк не дає розрізнити докладно лиць, позволяє тільки порахувати людей. Тридцять шість...

Зварич стояв, притулений до грубезної ялиці, а думки одна одну переганяли. Що робити, як побачать? Чи стріляти, чи податися в ліс? Крісова стрілянина стягне їм на голову інші відділи, і тоді не вимотаються з халепи. А може б, так узяти до неволі цілий відділ!? Москалі будуть заскочені наглим випадом і піддадуться. Який успіх, яка слава. П’ять стрільців — тридцять шість полонених!.. А як москалі почнуть стріляти?! Тоді ні полонених, ні повороту!

Ворожий відділ зблизився до місця, де перед кількома хвилинами стояли стрільці.

«Тепер рішається,— подумав Зварич.— Завважать чи не завважать?»

Не завважили...