Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

- Я не насміхалась, це був жарт! - нервово відповіла я, і мій голос зрадницьки здригнувся.

- А я думаю, ти напрошуєшся, щоб хтось тебе провчив! - обличчя Антуана почервоніло і це налякало мене ще більше.

Я відчувала, як сильно й рвучко пульсує кров у жилах на його широких, притиснутих до моїх, зап'ястях. Моє серце від страху ще більше прискорило свій біг, ледь не вистрибуючи з грудей, а на скронях виступив холодний піт.

Я ніколи не бачила Антуана у такому стані. Його очі гарячково виблискували, він був злий та налаштований рішуче. І перекрив усі шляхи до втечі!

Хоча один вихід усе ж залишався... Вниз. Якщо я швидко опущуся і виверну руки із полону, скориставшись ефектом несподіванки, думаю, все може вийти...

Але спочатку я зробила ще одну спробу домовитись:

- Антуане, відпустіть мене, я все забуду і ніколи вам не дорікну! - швидко та схвильовано вимовила я, сподіваючись, що розум все ж повернеться до цього озвірілого бовдура.

- Ти граєшся зі мною, Бель. Хочеш розпалити... - хрипко прошепотів він, знову наближаючи своє обличчя до мого.

Більше я тягнути не могла, швидко ковзнула вниз, уникаючи поцілунку, але тут мій план дав осічку - віконт хоч і не очікував такого підступу, мої руки все ж не випустив. Я так і залишилася внизу, відчайдушно намагаючись висмикнути свої затиснуті й трохи вивернуті кисті. Ліву прострелило болем, від чого сльози одразу ж затуманили мої очі.

І в цей час з боку пролунав грізний голос, який я відразу впізнала:

- Забери руки від неї!

Я ледь не застогнала одночасно від полегшення та сорому.

Ми повернули голови вправо й побачили Деміана. Слабке світло Селени, прикритої хмарами, висвітлило його статну фігуру на темній парковій доріжці.

О, я навіть не хочу думати про те, яку картину він побачив і що подумав...

Його владному голосу неможливо було не підкоритися, Антуан мимоволі послабив хватку і забарився, а я зі злістю скинула руки віконта та, вигнувшись між його рукою і решіткою альтанки, піднялася.

Як довго посол спостерігав за нашою метушнею?

Мій недолугий кавалер все ж зорієнтувався, напустив на себе вигляд лева в шлюбний період і змірив Деміана зухвалим поглядом:

- А ви хто такий, щоб вказувати мені що робити?

Але його слова прозвучали дещо жалюгідно, оскільки і без того високий голос віконта зірвався на вереск. Я поморщилася від цього звуку. А слідом і від ниючого болю в лівій руці. Схоже, м'язи розтягнуті або суглоб вивернутий. Я прихопила долонею правої руки постраждалу ліву.

- Я - глава посольської місії Еланії, а мадемуазель де ла Манш - наречена принца Леонарда.

Що?..

Тепер я була навіть вдячна Антуану за його запитання, виплюнуте роздратованим тоном:

- Що за нісенітницю ви несете?

- Цю нісенітницю сьогодні підтвердив ваш король. І, наскільки я знаю, він перед вами не звітує, - холодно та застережливо промовив Деміан.

Віконту довелося проковтнути цю новину наче живу жабу цілком. На його обличчі відобразилась спочатку невіра, потім усвідомлення і слідом - глуха та безсила злість. Він явно хотів щось сказати, але не знаходив слів. 

Посол підняв брову і зверхнім тоном запитав:

- Чому ви все ще тут?

Щока Антуана нервово смикнулася, у безсилій люті він стиснув кулаки, різко розвернувся і пішов геть швидкою, але наче дерев'яною ходою.

Звук його сердитих та стрімких кроків затихав у нічній тиші, а ми з моїм несподіваним рятівником стояли і мовчки дивилися одне на одного.

Від раптової слабкості, що навалилася після пережитого страху й напруги, я ледь не осіла прямо на викладену плоскими камінцями доріжку, але щосили намагалася не показувати свого стану.

- І давно ви тут? - втомлено запитала я.

- Достатньо, - невизначено відповів Деміан.

Достатньо для чого?

- Чому не припинили це одразу?

- Давно не був у театрі, - роздратовано огризнувся він.

І, схоже, вирішивши, що вимагати відповідей має він, а не я, підійшов до мене майже впритул та запитав:

- Що ви робили навпочіпки біля його пах..., - він запнувся, різко видихнув і виправився, - біля його пояса?

- Квіти на вінок збирала, хіба це не очевидно? - я підняла підборіддя вище.

- А чому це ви такі зухвалі?

- Судячи з ваших слів, я майбутня королева Еланії, тож можу собі дозволити, - зло відповіла я.

Боги, як же болить рука!

Він нахмурився і піджав губи, стримуючи себе.

А я згадала, що він наче б то мій рятівник, і вирішила, що нам обом зараз краще заспокоїтись, а не гризтися як дворові собаки, тому спокійно промовила, ніби цитуючи підручник із військової справи:

- Наскільки я знаю, у разі атаки переважаючих сил супротивника, воїнам рекомендується впасти на землю і, якщо це можливо - швидко залишити небезпечну зону... - я не змогла не посміхнутися від картини, що раптом з'явилася перед моїми очима - як я повзу від Антуана прямісінько по цим зеленим газонам.