Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Я вважаю тебе вродливою, розумною дівчиною.

— Що ж, ти, безперечно, маєш слушність тільки в останньому пункті.

— Твій батько хворий, я вгадав?

Та мовчала.

— Я можу зрозуміти, чому ти хочеш бути вдома, поряд із ним, — продовжив Кабсал. — Але, звичайно ж, це не означає остаточного виходу з-під опіки. Ти ж бо ще повернешся до Джасни.

— От тільки вона не залишатиметься в Харбранті довіку. Упродовж останніх двох років принцеса ледь не постійно перебиралася з місця на місце.

Кабсал глянув перед собою, позираючи крізь відкритий проріз ліфта, що рухався вгору. Незабаром вони мали пересісти на інший підйомник, щоб дістатися чергової серії ярусів.

— Не треба було мені проводити з тобою стільки часу, — нарешті видобув він. — Старші подвижники гадають, ніби я надто захопився. Їм не до вподоби, коли один із братії починає поглядати на сторону.

— Ти маєш цілковите право залицятися до дівчат.

— Ми — чужа власність. Тож можемо мати цілковите право і водночас не цілковито ним користуватися. Я ухилявся від роботи, не слухався настоятеля… Словом, упадав коло тебе, а напáдав головний біль.

— Я не змушувала тебе ні до одного, ні до іншого.

— Але й не відохочувала.

Її єдиною відповіддю на це стало відчуття все більшої тривоги. Майже панічне бажання втекти й сховатися. У роки фактичної ізоляції в батьковому маєтку вона й не мріяла про такі стосунки. «То ось про що йдеться? — подумала Шаллан, і неспокій просто захлеснув її. — Відносини?» Мета прибуття до Харбранта здавалась їй простою та зрозумілою. Та як же це вона дожилася до того, що от-от розіб’є чоловіче серце?

І, на свій сором, зізналася собі, що полишеного дослідження їй бракуватиме більше, ніж Кабсала. Невже вона закінчене стерво, якщо почувається так? Він-бо справді подобався їй. Такий приємний. Імпозантний мужчина.

Той глянув на неї, і в його очах прозирнула туга. Неначе він… Прародителю бур, здавалося, він справді закоханий у неї. Хіба не мала б вона відчувати до нього те саме? А все ж не схоже, щоб відчувала. Було лише спантеличення.

Коли останній з ліфтів Паланеуму доправив їх на самий верх, Шаллан просто вбігла в Завісу. Кабсал кинувся вслід, а оскільки щоб дістатися ніші принцеси, слід було ще раз скористатися підйомником, вона знову вимушено опинилася в його товаристві.

— Я міг би поїхати з тобою, — сказав він. — У Джа Кевед.

Її сум’яття посилилось. Вона з ним заледве знайома. Так, вони частенько теревенили, проте рідко коли, по суті, спілкувалися. Якщо той покине подвижництво, його понизять до десятого дану — зроблять ледь не темнооким. Йому не буде де й за що жити, і він опиниться практично в тій же ситуації, що і її родина.

Родина. Що то скажуть її брати, якщо вона привезе з собою ледь не незнайомця? Вплутає ще одного стороннього в їхні проблеми, посвятить у сімейні таємниці?

— З виразу твого обличчя я бачу, що тут нема про що говорити, — мовив подвижник. — Схоже, я неправильно зрозумів кілька дуже важливих нюансів.

— Ні, річ не в цьому, — швидко відказала Шаллан. — Просто… Ох, Кабсале, як ти можеш сподіватися добрати сенсу в моїх учинках, якщо вони й для мене самої — темний ліс, — вона взяла його за руку й розвернула до себе. — Я повелася з тобою нечесно. І з Джасною теж. А що найбільше дратує — з собою. Мені дуже шкода.

Той стенув плечима, щосили намагаючись вдавати безтурботність.

— Принаймні в мене буде портрет. Адже так?

Дівчина кивнула, а ліфт нарешті затремтів і зупинився. Шаллан рушила вглиб темного коридору. Кабсал подався за нею, несучи ліхтарики. Коли дівчина увійшла до ніші, принцеса виразно глянула на неї, але не запитала, де вона так довго барилася. Збираючи своє художницьке приладдя, Шаллан відчула, що червоніє. Її супутник переминався у дверях. На столі стояв принесений ним кошик із хлібом і варенням. Зверху його так само покривала ряднинка: Джасна не доторкнулася до нього, хоча він завжди пригощав і її, силкуючись умилостивити. Правда, самим лише хлібом — та ненавиділа джем.

— Куди мені сісти? — запитав Кабсал.

— Просто стій, де стоїш, — сказала Шаллан.

Вона опустилася на стілець, поклавши етюдник собі на коліна та притримуючи його обтягнутою манжетом лівицею. Тоді підняла очі на Кабсала, який спирався рукою об одвірок. Поголена голова. Складки світло-сірої мантії, підперезаної в талії білим матер’яним паском. Короткі рукави. Зніяковілі очі. Вона кліпнула очима, залишаючи собі Спогад, і взялася малювати.

То була одна з найбентежніших митей її життя. Вона не сказала йому, що можна рухатися, тож подвижник старанно позував. І мовчав — напевно, побоюючись, що інакше зіпсує всю картину. Малюючи, Шаллан зауважила, як тремтить її рука, хоча, на щастя, їй вдалося стримати сльози.

«Сльози, — подумала вона, наносячи останні штрихи, що зображали стіну довкола Кабсала. — І чого б це мені плакати? Адже то не мене щойно відшили. Хіба не можуть мої почуття раз за вік триматися купи?»

— Готово, — сказала дівчина, знімаючи аркуш з етюдника та простягаючи йому. — Тільки треба залакувати, а то затреться.

На мить завагавшись, той підійшов і благоговійно стис малюнок у пальцях.

— Просто шедевр, — прошепотів Кабсал. Піднявши очі від аркуша, подвижник швидко підійшов до свого ліхтарика, відкрив корпус і витяг зсередини гранатовий броам. — Ось, — сказав він, простягаючи його. — Це тобі за роботу.

— Я не можу такого прийняти! Хоча б через те, що ця річ не твоя.

Статус подвижника передбачав, що все, чим той користувався, належало королю.

— Прошу, візьми, — промовив Кабсал. — Я хочу тобі щось подарувати.

— А я дарую тобі цей портрет, — заперечила Шаллан. — І якщо візьму гроші, подарунка не вийде.

— Тоді я замовляю ще один, — наполягав він, силоміць вкладаючи осяйну сферу їй у руку. — Перший приймаю у дар, та намалюй мені, будь ласка, ще й інший. Зобрази нас разом.

Художниця нерішуче завмерла. Вона рідко коли створювала автопортрети. Малюючи їх, Шаллан почувалася дивно.

— Гаразд.

Вона взяла сферу й непомітно сховала в захищений капшук, до Душезаклинача. Носити в ньому таку масивну річ було трішки незручно, однак вона вже призвичаїлась до випину манжети та ваги.

— Джасно, у вас