Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

полем примчала до священика й розповіла йому все. Він сказав: «Вона твоя мати, природне право — це природне право, і поки ти не станеш повнолітньою, закон на її боці. Погані справи». Я за перечила йому: «Хіба вона не втратила це право, коли гралася в гру „Він так наказав“?» І священик знов сказав: «Ти хитре дівчисько, добре запам'ятай цей доказ» Я запам'ятала цей доказ і завжди наводила його, коли вони торочили мені про голос крові. Я щоразу відповідала їм: «Я не чую голосу крові, просто не чую». Вони дивувалися: «Не може цього бути, такий цинізм протиприродний».— «Ні,— заперечувала я,— протиприродне інше: „Він так наказав“». Вони відповідали: «Але ж це було більше ніж десять років тому, і твоя мати кається, що вчинила так». А я казала: «Є вчинки, яких не можна спокутувати каяттям».— «Невже ти хочеш бути невблаганнішою за самого бога, що судить нас?» — питала вона. «Я не бог,— відповідала я,— і не можу бути такою милосердною, як він» Я лишилася у своїх батьків, та одного не змогла вибороти: тепер моє ім'я та прізвище не Маріанна Шміц, а Маріанна Дросте, і я почуваю себе так, наче в мене вирізано якийсь орган. Я й далі згадую,— тихо додала вона,— свого маленького брата, якого примусили гратися в гру «Він так наказав»... Ти й досі вважаєш, що є щось страшніше за Це, таке страшне, що мені не можна його розповісти?

— Ні, ні, Маріанно Шміц,— сказав Йозеф,— я тобі все розповім.

Маріанна відтулила йому очі, він випростався і глянув на неї. Вона намагалася не всміхатись.

— Такого страхіття твій батько не вчинив би,— сказала вона.

— Так,— погодився Йозеф,— такого страхіття він не вчинив би, але вчинив щось доволі страшне.

— Ходімо,— мовила Маріанна,— розкажеш мені в машині, вже скоро п'ята, і їм доведеться чекати на нас. Коли б у мене був дідусь, я б не примушувала його чекати, а якби ще він був такий, як твій, я б для нього зробила все.

— А для мого батька? — спитав Йозеф.

— Я його ще не знаю,— відповіла вона.— Ходімо. І не ховай голову в пісок, скажи йому про це, як тільки трапиться нагода. Ходімо.

Вона потягла його за руку, він підвівся і, коли сів у машину, знов обняв її за плечі.

9

Молодий банковий службовець співчутливо глянув на Шреллу, коли той підсунув до нього по мармуровій ляді п'ять англійських шилінгів і тридцять бельгійських франків.

— Це все?

— Так, усе,— відповів Шрелла.

Службовець узявся до свого арифмометра й невдоволено покрутив ручкою. Крутити йому довелось небагато, і вже це викликало в нього зневагу. Написавши на бланку кілька цифр, він підсунув до Шрелли п'ятимаркову асигнацію, чотири монети по десять пфенігів і три по одному.

— Прошу, хто далі.

— Ви б не могли мені сказати, чи до Блесенфельда й досі ходить одинадцятий номер? — тихо спитав Шрелла.

— Чи одинадцятий ходить до Блесенфельда? — перепитав службовець.— Я ж не довідкове бюро трамвайного управління. А крім того, я справді не знаю, чи він туди ходить.

— Дякую,— сказав Шрелла, поклав гроші в кишеню й відступив, даючи місце біля віконця чоловікові, що виклав на ляду цілу пачку швейцарських франків. Виходячи з банку, він іще чув, як довго й шанобливо крутилася ручка арифмометра.

«Нічим не можна краще виявити свою зневагу, як увічливістю»,— подумав він.

Вокзал. Літо. Сонце. Веселі обличчя. Кінець робочого тижня. Бої з готелю несли на перон валізи, якась молода жінка високо тримала табличку з написом: «Ті, хто їде до Лурда, збираються тут». Продавці газет, ятки з квітками, дівчата й хлопці з барвистими купальними рушниками під пахвами.

Шрелла перейшов привокзальний майдан, зупинився на острівці для пішоходів і почав вивчати таблицю трамвайних маршрутів. Одинадцятий і досі ходив до Блесенфельда, він саме стояв перед червоним світлом світлофора між готелем «Принц Генріх» і задньою стіною собору Святого Северина. Ось він під'їхав до зупинки, пасажири вийшли з нього, і Шрелла став у чергу, щоб заплатити за проїзд. Потім сів скинув капелюха, стер піт з чола і протер скельця окулярів. Поки трамвай рушав, він даремно чекав, що в нього з'являться якісь почуття,— вони так і не з'явилися. Школярем він тисячі разів їздив одинадцятим номером у місто й назад додому. Він пригадував замащені чорнилом пальці школярів, що їхали з ним, їхню дурну балаканину, яка завжди страшенно дратувала його: зрізаний конус, давноминулий час, умовний час з ірреальним значенням, борода Барбаросси, що й досі росте крізь стіл, «Підступність і кохання», Лівій, Овідій у сіро-зелених палітурках, і що далі від'їздив трамвай від центру, в напрямку Блесенфельда, то тихіша ставала балаканина. Поки трамвай виїздив за межі Старого міста, злазили ті, що вважали себе зобов'язаними говорити про гімназійні предмети з найбільшим апломбом, і розходилися по широких темних вулицях з показними будинками, в Новому місті злазили ті, в чиїх голосах було менше апломбу й розходилися по вужчих вулицях з гіршими, не такими показними будинками, і лише два чи три гімназисти доїздили до Блесенфельда, де будинки були зовсім непоказні. Коли трамвай, погойдуючись на рейках, поминаючи дачні городи й гравійні