Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Повернувшись до коливоротної, Алейна побачила Мію Камінець, яка вже чекала нетерпляче поруч із Лотором Брюном та Мордом. «Напевне, кошиком приїхала — подивитися, чого це ми тут муляємося.» Струнка та жилава, Мія здавалася міцнішою за стару шкірянку, яку носила під сріблястою кольчужкою. Волосся вона мала чорне, як крукове пір’я, ще й таке коротке і розкошлане, що Алейна запідозрила, чи не підрізає вона його кинджалом. А найгарнішими в Мії були її очі — великі, сині, глибокі. «Була б гарненька, якби вдягалася дівчиною.» Алейні раптом стало цікаво, чи подобається вона панові Лотору в залізі та шкірі, а чи він мріє про неї в мереживі та шовку. Мія полюбляла казати, що батько її був цапом, а мати — совою, проте Алейна знала правду від Мадді. «Атож, — сказала вона собі, дивлячись на дівчину, — це його очі, і волосся теж — цупке та чорне, таке саме, як у Ренлі.»

— Де він? — завимагала дівчина-байстрючка.

— Його вельможність купають і вдягають.

— То варто поквапитися. Холоднішає, хіба не чуєте? Треба спуститися нижче Снігокраю хоч до заходу сонця.

— А чи сильний зараз вітер? — спитала Алейна.

— Буває гірший… і буде, коли стемніє. — Мія відкинула пасмо волосся з очей. — Якщо княжа купіль триватиме довше, ми тут застрягнемо до кінця зими і з’їмо одне одного, бо більше нічого нема.

Алейна не знала, що відповісти. На щастя, її врятувало прибуття самого Роберта Арина. Маленький князь був убраний у небесно-лазуровий оксамит, мав на шиї ланцюг з золота і сафірів, а на плечах — кожух зі шкури білого ведмедя, два кінці якого тримали зброєносці, щоб не волочився підлогою. Супроводжував їх маестер Колемон у поношеному сіряку, підбитому білкою. Скоро з’явилися також і Гретхель з Мадді.

Відчувши на обличчі холодний вітер, Роберт заскиглив, але Теранц і Гиліс стояли за спиною, не даючи втекти.

— Пане князю, — мовила Мія, — чи не хочете поїхати зі мною?

«Надто необачливо, — подумала Алейна. — Спершу хоч би посміхнулася, сказала, який він міцний та хоробрий на вигляд.»

— Я хочу з Алейною, — відповів князь Роберт. — Поїду з нею.

— Кошик нас трьох не вмістить.

— Ну то лише з Алейною. Бо ти смердиш, як мул.

— Воля ваша, — відповіла Мія, не показуючи на обличчі геть нічого.

Деякі з коливоротних ланцюгів прикріплялися до плетених кошиків, інші — до міцних дубових балій. Найбільша з них була вища за Алейну; її темно-брунатні клепки стягували залізні обручі. Та все ж серце підскочило їй аж до горла, коли вона взяла Роберта за руку і допомогла йому ввійти. Коли за ними зачинили хвіртку, дерев’яні стінки оточили їх з усіх боків; відкритою лишилася тільки верхівка. «Так воно і на краще, — сказала собі Алейна, — хоч униз не дивитимемося», бо внизу був лише Небосхил і… небосхил. Шість сотень стоп неба. На мить дівчина замислилася, скільки часу забрало в тітоньки пролетіти таку відстань і що останнє вона думала, поки наближався схил гори. «Ні, не можна про таке думати. Не можна!»

— Рушайте! — заволав голос пана Лотора.

Хтось сильно штовхнув балію, вона хитнулася і запнулася, шкрябнула підлогу і виїхала на волю. Алейна почула ляскіт Мордового батога, брязкіт ланцюга. Рвучко смикнувшись кілька разів, вони почали потроху спускатися. Роберт збліднув з лиця, очі набрякли, але руки не трусилися. Соколине Гніздо нагорі почало меншати; знизу, завдяки небесним келіям на нижчих поверхах, воно здавалося схожим на бджолині стільники. «Крижані стільники, — подумала Алейна. — Замок, збудований зі снігу.» Вона чула, як вітер вищить навколо балії.

За сотню стоп унизу їх підхопив раптовий подих вітру. Балія зателіпалася на всі боки, закрутилася у повітрі, а тоді важко гепнулася об схил скелі позаду. На голови сипонули друзки льоду та сніговий порох, дубові клепки зарипіли та вигнулися. Роберт зойкнув і щосили вчепився в неї, поховавши обличчя між грудьми.

— Пан князь такий хоробрий, — мовила Алейна, відчувши тремтіння. — Я така налякана, ледве розмовляю. А ви зовсім ні!

І відчула, як він кивнув.

— Крилатий Лицар не знав страху, і я теж, — похвалився він кудись їй у пуп. — Адже я з Аринів!

— Чи не пригорне мій Робчик-любчик мене якнайміцніше? — попрохала Алейна, хоча вже ледве дихала у його судомних обіймах.

— Якщо хочеш, — прошепотів він.

Отак, вчепившись одне в одного, вони й подолали шлях донизу, до Небосхилу.

«Кликати оце замком — все одно, що назвати калюжу в нужнику озером» — подумала Алейна, коли їм відчинили балію і дали вийти у сторожовий замок. Небосхил являв із себе поставлену серпом стіну старого каменю, складену без вапна чи глини, що оточувала кам’янистий майданчик та роззявлену пащу печери. Всередині печери знаходилися комори, стайня, довга трапезна і вирізьблені у камені східці для рук, що вели до Соколиного Гнізда. Ззовні ґрунт вкривала жорства та уламки каміння. До стіни можна було наблизитися земляним насипом. За шість сотень стоп угорі Соколине Гніздо здавалося крихітним — хоч сховай його у долоню; далеко внизу стелилася золота і зелена Долина.

У сторожовому замку на них чекали двадцять мулів з двома погоничами та пані Міранда Ройс. Донька князя Нестора була невисока, повнотіла жіночка одного віку з Мією Камінець. Але на відміну від Мії — стрункої та жилавої, Міранда мала широкі стегна, пухкий стан, солодкий запах і чималі, гідні подиву груди. Рясні брунатні кучері облямовували круглясті червоні щоки, невеличкий ротик та двійко живих карих очей. Коли Роберт обачливо вибрався з балії, Міранда стала на коліно посеред латки снігу, щоб поцілувати малому руку та обидві щоки.

— Ой, пане князю, — мовила вона, — які ж ви виросли великі та могутні!

— Хіба? — перепитав вочевидь улещений Роберт.

— Скоро будете вищі за мене, — збрехала пані, підвелася на ноги і струсила сніг зі спідниць. — А ти, напевне, донька нашого намісника і господаря, — додала вона, поки балія з брязкотом відбувала назад до Гнізда. —