Читати книгу - "Українське письменство"

І владу над рабами багачів.

Слова християн: «Ми боремось в терпінні і покорі» — видаються йому блюзнірством. Доволі уже жертв!

       …Доки буде слатись Під ноги їм, тиранам безтілесним, Богам безкровним, неживим примарам Живої крові дорога порфіра? Своєї крові я не дам ні краплі За кров Христову… Я честь віддам титану Прометею, Що не творив своїх людей рабами, Що просвітив не словом, а вогнем, Боровся не в покорі, а завзято, І мучився не три дні, а без ліку, Та не назвав свого тирана батьком, А деспотом всесвітнім, і прокляв, Віщуючи усім богам погибель…

Образ Прометея, горді заповіти прометеїзму — це у Лесі Українки не випадковий, не хвилинний настрій. Прометеївська непримиренність і богоборство носилися перед нею здавна. Іменем Прометея благословляла вона боротьбу за людське на землі існування («Fiat nox»), прикладом Прометея скріпляла у неї свій стражденний дух Іфігенія в далекім краю («Іфігенія в Тавриді»), про нього згадувала пророчиця Кассандра («Кассандра», кінець 1-ї сцени). Як і Мавка, зчарував її цей образ на все життя.

Антихристиянська, майже ніцшевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки сливе з язичеським культом природи. Стара романтична нота, прославлення матірнього лона природи, почувається в рядках «Лісової пісні», а дядько Лев з його словами —

Що лісове, то не погане, сестро, Усякі скарби з лісу йдуть…—

безперечно, признається до романтичного світовідчування. Природа і її життя прекрасні, але людина стала окремо, пішла своїм шляхом, утворила свої закони і свій світ — нудний, убогий, безкрилий, — ця тема у Лесі Українки розроблена з тою самою яскравістю й силою, що і в прославленому «Затопленому дзвоні» Гауптмана. Пам'ятаєте знамениту Водяникову науку — в імені всієї сили нагірної й водяної — готовій покинути гори Раутенделяйн:

Чим завинили ми? Куди ти хочеш йти? Куди голівку хочеш понести? В людську країну?! Тож повір мені, — Багацько передумав я на дні, — Людина — то лиш насмішка припадку, Ні се, ні те, з собою в непорядку, То з цього світу, а то знов не з цього… Наш брат, із плем’я зроджений вільнóго, І все ж наш ворог, втрачений для нас… Біда тому, хто до низин затужить, Покине гори і з людьми подружить… Облиш! Не йди в те кляте покоління,