Читати книгу - "Буря Мечів"

— Схоже, місце стародавнє,— мовив Джоджен, рухаючись галереєю, на яку крізь порожні вікна пильними смугами падало сонячне світло.

— Вдвічі старіше за Чорний замок,— пригадав Бран.— Це був найперший замок на Стіні й найбільший.

Але його найпершим і покинули — давним-давно, ще за часів Старого Короля. Вже й тоді він був на три чверті порожній, а на його утримання бракувало коштів. Добра королева Алісанна запропонувала Варті замість нього перейти у замок менший і новіший, усього за сім миль звідси на схід, де Стіна огинала берег чарівного зеленого озера. Глибоке Озеро оплатили з коштовностей королеви, а збудували піддані Старого Короля, яких той вислав на північ, і тоді чорні брати залишили Ночефорт щурам.

Але то було два століття тому. Тепер Глибоке Озеро так само стоїть порожнє, як і замок, яке воно замінило,— Ночефорт...

— Тут водяться привиди,— сказав Бран. Годор усі легенди вже чув, а от Джоджен їх може й не знати.— Древні привиди, ще з часів до правління Старого Короля, навіть до Ейгона Дракона,— це сімдесят дев’ять дезертирів, які втекли на південь і стали беззаконниками. Одним з них був менший син лорда Рисвела, отож коли вони дісталися курганів, вони вирішили попросити притулку в його замку, та лорд Рисвел ув’язнив їх і повернув у Ночефорт. Лорд-командувач звелів прорубати нагорі Стіни діри, в які помістив дезертирів і живцем там заморозив у кризі. Зі списами й ріжками в руках, усі вони лицем обернені на північ. Сімдесят дев’ять чатових — ось як їх кличуть. За життя вони кинули свої чати, тому по смерті їхня варта триватиме вічно. Через роки, коли лорд Рисвел постарів і був при смерті, він звелів доправити його в Ночефорт, щоб він міг там убратися в чорне та стати на варті поруч із сином. Честь змусила його відіслати сина назад на Стіну, але ж він любив його, тож і прийшов розділити з ним чати...

Половину дня провели, обходячи замок. Деякі вежі вже завалилися, інші мали такий вигляд, наче от-от заваляться, але діти вирішили вилізти на дзвіницю (дзвонів там уже не було) і в гайворонник (птахів теж не було). Під броварнею була пивниця з величезними дерев’яними барилами, які глухо загуділи, коли по них постукав Годор. Відшукали і бібліотеку (полички та кліті завалилися, книжок давно не лишилося, і кругом бігали щурі).

Натрапили й на вологе і тьмяно освітлене підземелля, де в камерах могло вміститися п’ятсот в’язнів, та коли Бран ухопився за одну з поржавілих штаб у ґратах, вона просто розсипалась у нього в руці. Від великої зали зосталася тільки одна потріскана стіна; лазня, здавалося, вгрузає в землю, а велетенський терновий кущ захопив тренувальний двір перед зброярнею, де колись чорні брати вправлялися зі штихами, шаблями й щитами. Зате встояли зброярня і кузня, хоча замість клинків, кліщів і ковадла тепер тут панували павутиння, пацюки й порохи. Іноді Літо чув якісь звуки, не чутні Бранові, й вищиряв зуби, а хутро в нього на загривку ставало сторч... але Кухар Щур так і не показався, ні сімдесят дев’ять чатових, ні Божевільний Топір. Бран відчув полегшення. «Може, це і справді просто зруйнований порожній замок».

Заки повернулася Міра, сонце на заході не докотилося до пагорбів хіба на товщину меча.

— Ну, що ти бачила? — поцікавився у неї брат Джоджен.

— Бачила примарний ліс,— замріяним голосом озвалася вона.— Дикі гори тягнуться, скільки сягає око, порослі деревами, яких зроду не торкалася сокира. Я бачила, як на озері виблискує сонячне світло, а з заходу насуваються хмари. Я бачила латки старого снігу й бурульки завдовжки з сулицю. Навіть бачила, як кружляв орел. Думаю, він теж мене побачив. Я йому помахала.

— А шлях униз ти бачила? — запитав Джоджен.

— Ні,— похитала вона головою.— Стіна прямовисна, і крига така гладенька, що я, звісно, могла би спуститися, маючи добру мотузку й сокиру, щоб рубати опори, але...

— ...але без нас,— закінчив за неї Джоджен.

— Без вас,— погодилася сестра.— Ти впевнений, що саме це місце ти бачив уві сні? Може, ми не в тому замку.

— Ні, ми в тому замку. І тут є брама.

«Так,— подумав Бран,— але вона забита камінням і кригою».

Сонце сідало, і тіні від веж довшали, а вітер посилювався, з шерхотом ганяючи по дворах сухе листя. Згущувалися сутінки, і Бранові пригадалася ще одна казка старої Нан — про Короля Ночі. Він був тринадцятим ватажком Нічної варти, розповідала стара Нан, і воїном, який не знав страху. «Та в цьому й була його слабкість,— додавала завжди вона,— бо людям потрібно мати страх». Погибеллю його стала жінка — жінка, яку він побачив з верхівки Стіни, жінка зі шкірою блідою як місяць, а очима як блакитні зірки. Нічого не боячись, він погнався за нею, і наздогнав, і покохав, хоча шкіра в неї була холодна як лід, а коли він оддав їй своє сім’я, разом з ним оддав і душу.

Він узяв її з собою в Ночефорт і оголосив її королевою, а себе — королем, і дивними чарами підкорив побратимів своїй волі. Вони правили тринадцять років — Король Ночі та його мертва королева, поки Старк з Вічнозиму й Джорамун з дикунів не об’єдналися, щоб звільнити Варту від неволі. Після загибелі Короля Ночі, коли виявилося, що він приносив жертви Чужим, усі згадки про нього були знищені, а саме його ім’я заборонене.

«Дехто каже, що він був з Болтонів,— завжди закінчувала стара Нан.— А інші — що якийсь магнар зі Скагосу, ще інші — що Амбер, Флінт а чи Норі. Дехто запевняє, що то був Вудфут — вони правили Ведмежим островом до приходу залізних. Та це не так. То був Старк, брат того Старка, який і скинув його». І на цьому вона завжди щипала Брана за ніс, щоб він цього ніколи не забував. «Він був Старком з Вічнозиму, і — хтозна? — може, звали його Брандон. Може, він спав у цьому ліжку в цій-таки спальні».

«Ні,— подумав Бран,— але він ходив у цьому замку, де ми сьогодні ночуватимемо». Ця думка йому не вельми подобалася. Вдень Король Ночі був простою людиною, казала стара Нан, а от поночі він владарював. «А зараз темніє».

Ріди вирішили спати в кухні — кам’яному восьмикутному приміщенні з тріснутим склепінчастим дахом. Тут було начебто затишніше, ніж в інших будівлях,