Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я видихла і в повітрі одразу утворився білий пар від мого теплого подиху. Я зрозуміла що заморозила ледве не всю кімнату, та не те що заморозила, зараз тут було наскільки темно що ніч здавалася ранком.

– Треба негайно заспокоїтися – прошепотіла собі. Я і гадки не мала звідки в мене з’явилася магія, адже я використала її всю на тренуванні. Не знаю, як тільки прочитала ті листи… як одразу відчула купу агресивного адреналіну що пробудив залишки магії. А щоб було якщо я сьогодні не виплеснула майже всю свою магію? Думаю тоді б постраждала не тільки моя кімната, а й крило замку де я знаходилася якщо не більше…

Ця сила занадто потужна і небезпечна, щоб використовувати її бездумно. Треба контролювати себе в сильних емоціях якщо не хочу накоїти біди. 

Я зайшла до ванної, щоб вмитися і витерти водою солоні доріжки що неприємно стягували шкіру на обличчі. Простягнула руку до крана. Вона тремтіла, як і моє тіло. Я одразу схопилася за вентиль, щоб не бачити як в мене тремтить рука. Відкрутивши вентиль очікувана вода не полилася. Напевно замерзла.

– Ех, чорт – прошипіла під ніс, мені вивертало й судомило шлунок від перенервування. Зробивши пару вдихів й видихів і невдовзі мене знудило прямо в раковину. 

“Треба заспокоїтися” – говорила собі подумки.

Я підвела погляд на замерзле дзеркало у якому замість мого відображення були срібні візерунки магії і мертвенного холоду що вона випромінювала. Хекнувши декілька разів на поверхню дзеркала і добре протерши рукавом власного халату.

Поглянувши на власне відображення, я жахнулася від побаченого. Я відступила один крок назад. Моя шкіра стала блідою що на ній стало чітко видно сині вени, під очима були темні кола, а очі… я не бачила ні райдужки, ні зіниці, ні навіть білка ока. Мої очі стали повністю срібного кольору з темними переливами, що здавалося замість очей в мене був густий туман що замінив мені їх.

“Це… дійсно все ще я?” –  промайнуло в голові – “Чи вже ні? Що зі мною відбувається? Чому все повернулося у вихідне положення? Де я зробила помилку? Я ж не у Вілардії так, чому сюжет книги з моєю смертю не змінився або хоча б не пройшов повз мене? Де саме я помилилася у розрахунках? Чи потрібні були більш кардинальні зміни, щоб уникнути поганого кінця?” –  істерично розмірковувала подумки в незнані що мені далі робити!

“Але куди вже кардинальніше! Я скасувала шлюб з Бейліком, випровадила з свого життя Скруджа що намагався ставити палки в колеса! Навіть намагалася нормально послати до чортової матері того Луї, щоб вже нарешті відстав! Так само спробувала обірвати всі зв’язки з Жаданою і пощасливим обставинам викупила в неї дракона що повинен був скоїти першу спробу мого вбивства, але що до дракона, про це я ні разу не жалкую! І цим я змінила дуже сильно сюжет книги! Так, чому історія повертається назад до справжньої кінцівки з ще більшими гіршими наслідками?! Чому в мене не виходить просто тихо жити, навіть коли я нікого не чіпаю і носа не висовую за межі дому?” – від гніву і розпачу що мене охопив я зі злості знесла все приладдя що стояло на ванній полиці. Речі з гуркотом впали на підлогу, а деякі скляні ємності розбилися в мілкі уламки. У ванній застигли запахи різних засобів, масл для тіла і шампуней.

Я просиділа у ванній дві години у спробах заспокоїтися і розслабитися. Мене накрила велика апатія, я не хотіла більше нічого принаймні поки що. В кімнаті ставало вже не так холодно, звичне тепло почало потихеньку повертатися назад. Від моїх роздумів і двох годинного ступору мене відволік шум розмерзлої води що полилася з крана.

Я змусила себе встати і нарешті вмитися і прополоскати рот водою. Підвівши очі знову на своє відображення, воно було вже звичним. Нормальний колір шкіри, зникли синці, очі стали нормального звичного кольору, тільки були червоні від сліз і страшенної втоми. На моєму обличчі не було жодної емоції. На мене дивилася порожня “я”.

Дивлячись на себе у дзеркало, мені чомусь здавалося що за ці дві години я стала порожньою… принаймні я так зараз себе почувала всередині. Адже зникли всі емоції і почуття навіть гнів і страх що переважали зникли без сліду… 

Повернувшись назад у спальню я сіла на ліжко, згорбившись дивилася в підлогу. В голові було порожньо. 

Було пізно і вже час спати. Через вікно проникало тьмяне світло місяця що заглядав до мене наче стежачи. Покрутившись у ліжку до середини ночі я так і не змогла заснути, щось не давало мені це зробити, хоча моє тіло кричало мені як воно втомилося. Лежачи я поглянула на скриньку і листи що були розкидані підлогою. 

“Мені ж повинен був написати Нокс…” – промайнуло в порожній, затуманеній свідомості – “А чи він щось написав? Його листа я так і не знайшла… Можливо він просто проігнорував мою пропозицію. А можливо…” 

Я не відводила своїх очей від поштової скриньки і не могла викинути останню думку з голови, що засіла в ній. Підвівшись я підійшла до тумби на якій стояла поштова скринька. Зупинившись прямо перед нею, я поклала на кришку долоню, щоб відкрити, але на декілька секунд завагалася. Зробивши глибокий вдих і видих я повільно відчинила кришку скриньки. Моє серце стрепенулося. Там був лист.

Взявши згорток білого паперу я прочитала ім’я відправача.

“Марії Литневій від Дикого короля.”

Від одного сильного удару серця по моєму тілу рознісся жар, а відчуття знову ожили в мені з новою силою. Я дивилася на акуратний трохи схилений на бік почерк. Наважившись, я затримавши подих розгорнула листа де отримала відповідь.

Лист від Дикого короля:

“Я згоден прийти на зустріч. Завтра, о дев’ятій у зазначеному тобою місці.

Дикий король.”

Я з полегшенням видихла що розлилося по моїх венах приємно заспокоюючи і гріючи з середини.

“Він погодився…” – промайнуло подумки.

Я залізла з його листом у ліжко. Згорнувшись калачиком я приклала папір до носа і вдихнула його запах, лист пах розпеченим сонцем повітря з терпкими дотиками полум’я. На листі був його запах.