Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Поліпи були темно-малинові. Наставав чачел, третій день тижня. На невільничих ринках виставляли на продаж новий товар. А це означало поповнення в мостонавідників. Каладіновій команді загрожувала серйозна небезпека. Під час останньої вилазки Йак зловив стрілу в руку, а Делп — у шию. Командир нічим не міг їм допомогти. Тож тепер, коли додався ще один поранений, обслуга Четвертого мосту налічувала лише двадцять вісім боєздатних членів.

І справді: за годину після початку ранкової метушні — вони готували спорядження, оліфили настил, а Даббід і Лопен збігали по казанок рідкої каші на сніданок і принесли його до казарми — Каладін побачив, що солдати ведуть у бік складського двору шеренгу брудних обірванців, котрі заледве тримаються на ногах. Він махнув Тефту, й обоє рушили назустріч, щоб перехопити Ґаза.

— Тільки не треба зчиняти ґвалт, — спішно проказав одноокий, щойно Каладін наблизився. — Зрозумій: я нічого не можу змінити.

За рабами, які збилися в купу, наглядали двійко солдатів у м’ятих зелених мундирах.

— Ти ж сержант мостонавідної обслуги, — мовив Каладін. Тефт підійшов і зупинився біля нього. Командир відділення не поголився, але останнім часом його коротка сива борідка завжди бувала акуратно підстрижена.

— Так, — відповів Ґаз. — Але не я тепер завідую розподілом новобранців. Її Світлість Гашал бажає займатися цим особисто. Звичайно ж, від імені чоловіка.

Каладін зціпив зуби. Так під її керівництвом Четвертий міст обезлюдніє.

— Тож поповнення не буде.

— Такого я не казав, — мовив сержант і сплюнув убік чорну слину. — Вона виділила вам одного.

«Усе ж краще, ніж нічого», — подумав командир. Нова партія нараховувала з добру сотню чоловіків.

— А котрого саме? Нам би когось високого, бо як же він нестиме міст?

— О, він нічогенький вимахав, — запевнив Ґаз, жестом наказуючи кільком рабам відійти. — І робітник із нього хоч куди.

Новобранці розступилися, і з-за їхніх спин показався чоловік, який стояв позаду. Трішки нижчий середнього зросту, проте достатньо високий, щоб нести настил.

Його чорно-червона шкіра скидалася на мармур.

— Паршмен? — запитав Каладін. Тефт, який стояв обіч нього, тихенько вилаявся.

— А чом би й ні? — поцікавився Ґаз. — Вони ідеальні невільники. Ніколи не огризаються.

— Але ж ми воюємо з ними! — не витримав Тефт.

— Ми воюємо з племенем якихось виродків, — заперечив сержант. — І хлопці, які працюють на нас, анітрохи не схожі на тих, котрі бродять по Розколотих рівнинах.

Заперечити на це було нічого. Паршменів у таборі не бракувало, але — попри узори на шкірі — вони мало чим скидалися на паршендійських воїнів. Наприклад, жоден не відрощував дивних, схожих на обладунок панцирів. Каладін зміряв поглядом дужого лисого чолов’ягу. Той стояв, потупивши очі. На ньому була лише пов’язка на стегнах, і це підкреслювало, наскільки міцно збите його тіло. Пальці були товстіші за людські, плечі — мускулистіші, а стегна — ширші.

— Він приручений, — сказав Ґаз. — Вам нема чого хвилюватися.

— А я гадав, ніби паршмени занадто цінні, щоб марнувати їх у мостонавідних вилазках, — зауважив Каладін.

— Це такий експеримент, — пояснив сержант. — Її Світлість Гашал хоче вивчити всі можливості. Набрати вдосталь мостонавідників стає не так просто, і діри пробують латати паршменами.

— Ґазе, це дурість, — знову втрутився Тефт. — І мені плювати, «приручений» він чи ні. Вимагати, щоби він ніс міст, атакуючи собі подібних, — просто ідіотизм. А якщо він нас зрадить?

Сержант стенув плечима:

— От і побачимо, станеться це чи ні.

— Але…

— Облиш, Тефте, — сказав Каладін. — Гей, паршмене, ходімо зі мною.

Він розвернувся й став спускатися схилом униз. Паршмен слухняно рушив услід. Немолодий мостонавідник вилаявся, але зробив те саме.

— Як гадаєш, що за дільце вони збираються обкрутити? — запитав Тефт.

— Підозрюю, що Ґаз не збрехав. Хочуть з’ясувати, чи можна довірити паршмену носити настил. Можливо, він коритиметься наказам. А може, і відмовиться бігти чи спробує нас повбивати. Так чи інак, Гашал нічого не втрачає.

— Подих Келека! — вилаявся Тефт. — Наше становище безпросвітніше, ніж пітьма у рогоїдовому шлунку. Ох, спровадить вона нас на той світ, спом’янеш моє слово.

— Сам знаю.

Він озирнувся через плече на паршмена. Той був трохи вищий за більшість одноплемінників і мав дещо ширші вилиці, однак Каладіну всі вони були на одне лице.

Решта членів Четвертого мосту встигли вишикуватися в очікуванні на повернення командира. Не вірячи своїм очам, вони отетеріло дивилися на паршмена, який наближався. Каладін зупинився перед строєм, його заступник — поруч нього, а новобранець — позаду них. Тефта дратувало, що той стовбичить за спиною, і він непомітно відійшов убік. А паршмен стояв собі, потупивши очі та зсутуливши плечі.

Командир окинув поглядом обслугу. Його люди про все здогадалися й тепер дихали ворожістю.

«Прародителю бур! — подумав Каладін. — Виявляється, на цьому світі можна бути й упослідженішим за просто мостонавідника. Це коли ти ще й паршмен».

Так, вони коштують дорожче за рабів, але те ж стосується й чалів. Власне, це порівняння було вдале, бо паршмени працювали нарівні з тваринами.

Реакція команди викликала в нього почуття жалю до нещасної істоти. І воно ж спричинило гостре невдоволення собою. Ну чому він завжди так реагує? Цей паршмен був загрозою, він відволікав увагу інших, вносив елемент ненадійності.

Був недоліком.

«Обертай недолік на перевагу, де тільки можна»… Ці слова колись промовив чоловік, який дбав лише про власну шкуру.

«А бодай йому буря, — подумалось йому. — Ну й дурень я. Справжнісінький ідіот аж до самих кісток. Це не одне й те саме. Аж ніяк».

— Паршмене, — спитав він, — у тебе є ім’я?

Той похитав головою. Вони рідко говорили. Уміти — вміли, але їх треба було до цього примушувати.

— Що ж, доведеться якось тебе назвати, — продовжив командир. — Як щодо Шена?

Той стенув плечима.

— От і добре, — мовив Каладін, звертаючись до інших. — Це Шен. І тепер він один із нас.

— Паршмен? — запитав Лопен, який вештався біля казарми. — Харизматику, мені він не подобається — диви, як витріщається на мене.

— Ще переб’є нас