Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Ні-ні, нехай буде, — заперечив Шрамм. — Просто змусимо його бігти в першій лінії. Він зловить стрілу, а хтось із нас залишиться жити.

Сил опустилася Каладінові на плече й глянула на паршмена. У її очах прозирав смуток.

«Навіть якби ти скинув світлооких і посів їхнє місце, зловживання владою не припинилось би. Просто від нього потерпали б інші».

Але ж це — паршмен.

«Треба робити все можливе, щоби вижити…»

— Ні, — сказав Каладін. — Шен тепер один із нас. І мене не обходить, ким він був раніше. Так само як не цікавить колишній статус усіх решта. Ми — Четвертий міст. І новачок — його частина.

— Але… — почав був Шрамм.

— Ні, Шрамме, — відрізав командир. — Ми не поставимося до нього так само, як світлоокі — до нас. І досить про це. Скеле, підбери йому жилет і сандалії.

Мостонавідники, за винятком Тефта, порозходилися, а той тихенько запитав:

— І як тепер бути… з нашими планами?

— Усе в силі, — відповів Каладін.

Командир відділення сумнівався.

— А що він зробить, Тефте? — запитав «керманич». — Донесе на нас? Зроду не чув, щоби паршмен сказав більше одного слова за раз. Сумніваюся, що йому під силу обов’язки шпигуна.

— Ну, не знаю, — пробурчав той. — Мені вони ніколи не подобались. Таке враження, що вони можуть безмовно спілкуватися між собою. Не до душі мені, як вони зиркають.

— Тефте, — привів його до тями Каладін, — якби ми відбраковували мостонавідників лише через не такий погляд чи вигляд, то тебе з твоєю пикою слід було би гнати в шию ще багато тижнів тому.

Тефт фиркнув, а тоді всміхнувся.

— Що таке? — не зрозумів командир.

— Та нічого, — відказав той. — Просто… на якусь мить ти нагадав мені про старі добрі часи. Ще до того, як на мене налетіла вся ця буря. Але ти усвідомлюєш небезпеку, правда ж? Силою зброї вирватися з табору, втекти від типа на подобу Садеаса?

Каладін із серйозним виглядом кивнув.

— От і добре, — заспокоївся Тефт. — Що ж, оскільки сам ти цим займатися не хочеш, доведеться мені наглянути за нашим новим приятелем — Шеном. Подякуєш пізніше — коли я не дам йому встромити ножа тобі в спину.

— Не думаю, що нам є чого хвилюватися.

— Ти молодий, — заперечив той, — а я пожив на світі.

— І гадаєш, що від того помудрішав?

— Де там, поглинь його Геєна, — зізнався Тефт. — Із цього випливає хіба те, що в мене більший досвід виживання. Тож я не спускатиму з нього очей. А ти спокійно вчи решту наших горопах, як треба… — він змовк. — Як не спотикатися об власні ноги, щойно їм загрожує небезпека. Розумієш, про що я?

Той кивнув. Ці слова нагадали Каладіну настанови одного з його колишніх сержантів. І хоча Тефт нізащо не хотів розповідати про минуле, проте від самого початку не справляв враження настільки ж забитого, як більшість інших.

— Гаразд, — сказав він. — І прослідкуй, щоби твої люди дбали про спорядження.

— Що ти збираєшся робити?

— Прогуляюся, — відповів той. — І поміркую.

* * *

Годину по тому Каладін усе ще блукав Садеасовим табором. Незабаром йому треба було повертатися на склад деревини: його команду знову посилали в наряд у провалля й дали всього кілька вільних годин, щоби привести до ладу спорядження.

Замолоду він не розумів, чому батько нерідко йшов на прогулянку, щоб порозмислити. Але що старшим ставав, то частіше ловив себе на тому, що копіює Лірінові звички. Рух, зокрема ходьба — вони якось впливали на мислення. Нескінченна низка наметів, карусель кольорів, людська метушня — усе це створювало відчуття зміни, спонукаючи й думки не стояти на місці.

«Каладіне, не обмежуй ставок, коли граєш із власною долею, — раз по раз втовкмачував йому колись Дерк. — Не став на кін скалку, коли в кишені повно марок. Іди ва-банк або вставай з-за столу».

Сил танцювала напроти нього, перестрибуючи з плеча на плече на запрудженій перехожими вулиці. Час від часу вона сідала на голову пішоходу, який простував у протилежному напрямку, і сиділа, закинувши ногу на ногу, аж доки не поминала Каладіна. Той поставив на кін усі сфери, що мав. Був сповнений рішучості допомогти мостонавідникам. Але щось не давало йому спокою — якась тривога, що її він поки не міг усвідомити.

— У тебе стурбований вигляд, — сказала спрен, опускаючись йому на плече.

Поверх звичної суконьки на ній були картуз і камізелька, так наче вона наслідувала довколишніх крамарів. Вони поминали аптеку. Каладін заледве удостоїв її поглядом. Молочка маківниці на продаж у нього все одно не було. А припаси мали от-от закінчитись.

Він пообіцяв своїм людям, що навчить їх битися, але для цього потрібен час. А коли ті зрештою натренуються, то як вони доправлять із розколин списи, щоб скористатися ними для втечі? Беручи до уваги, як їх шмонають, пронести цю зброю в табір буде нелегко. Вони могли би почати шарпатися з охоронцями безпосередньо під час обшуку, однак це лише поставило б на вуха цілий табір.

Проблема за проблемою. Що довше він розмірковував, то нездійсненнішим здавався його план.

Каладін дав дорогу кільком військовим у зелених мундирах. Карі очі видавали в них звичайних громадян, проте білі аксельбанти на плечах відрізняли їх від рядових, вказуючи на сержантів і командирів загонів.

— Каладіне? — запитала Сил.

— Витягти звідси мостонавідників — наймасштабніше із завдань, що коли-небудь стояло переді мною. Воно значно складніше, ніж мої спроби втекти від хазяїв, хоча навіть тоді жодна з них не увінчалась успіхом. І мені весь час здається, що попереду — чергова катастрофа.

— Цього разу все буде інакше, Каладіне, — підбадьорила його Сил. — У мене хороше передчуття.

— Звучить як типова фраза Тіена. Але його смерть лиш доводить, що слова безсилі чимось зарадити. Не хвилюйся, це не черговий напад розпачу. Але я не можу ігнорувати життєвий досвід. Усе почалося з брата. І здається, ніби відтоді щоразу, коли я свідомо обирав тих, кого захищатиму, на них завжди чигала смерть. Постійно. Я вже починаю подумувати, чи не сам Всемогутній ненавидить мене.

Та нахмурилася.

— Я думаю, що ти верзеш дурниці. І крім того, якщо вже зайшла