Читати книгу - "Танок з драконами"

і загорож для худоби, родючих плодових садів, що колись оточували Крукоберіг — лише багно, попіл та зчорнілі шкаралупи домівок, майстерень, клунь і млинів. Самі бур’яни, терен і кропива росли нині там, де дбайливі руки колись сіяли збіжжя. Хай куди падав погляд Хайме — усюди він бачив труди батькових рук, ба навіть у кістках, що подеколи стрічалися при дорозі. Більшість складали овечі кістки, та були й кінські, коров’ячі, а де-не-де траплявся людський череп або безголовий кістяк, крізь ребра якого повитикалася трава.

На відміну від Водоплину, Крукоберіг не облягало велике військо з кількома воєводами. Тут чинилася справа скромніша, особистіша — новий крок танку, що танцювався вже багато століть. Джонос Бракен приступив до замку хіба що з п’ятьма сотнями людей, і то порожнем — Хайме не побачив ані гуляй-городів, ані стіноламів, ані метавок. Бракен не мав охоти ламати браму Крукоберегу, а ще менше — йти на приступ високих і товстих мурів. Не маючи сподівань на підкріплення, що змусило б супротивника здатися, він удовольнився надією виморити замок голодом. Наприпочатку облоги, певно, чинилися тут і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли… проте за півроку геть усі в замку та коло нього стомилися від таких нісенітниць, і над усім запанували найгірші вороги військового ладу та послуху — нудьга і одноманітність.

«Давно вже час скінчити ці дурниці» — подумав Хайме Ланістер. Відколи Водоплин надійно перейшов до рук Ланістерів, Крукоберіг лишився останнім клаптиком недовговічного королівства Молодого Вовка. Коли замок здасться, працю Хайме на Тризубі буде скінчено, і він зможе повернутися до Король-Берега. «До короля» — казав він собі, та щось усередині шепотіло: «До Серсеї».

«Напевне, таки доведеться стати з нею лицем до лиця, — міркував Хайме. — Це якщо верховний септон не вкоротить їй життя раніше, ніж я повернуся до міста.» «Приїзди негайно, — написала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Що потребу вона в ньому мала негайну — про те Хайме сумнівів не мав. А щодо решти… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом і хтозна — чи не під Місячком теж»… Якби він навіть і повернувся, врятувати її вже не мав надії. Бо ж сестра була винна у всіх висунутих їй звинуваченнях, а йому бракувало мечової руки.

Коли батова кіннотників ристю викотилася з-поміж ланів, вартові витріщилися на них радше зачудовано, ніж налякано. Ніхто не засурмив і не закричав на ґвалт; Хайме лише порадів, що обійшлося без зайвого галасу. Шатро князя Бракена знайшлося без особливого клопоту — воно було найбільше у таборі та стояло на найкращому місці, на низькому горбку коло струмка, звідки добре видно було дві брами Крукоберегу.

Шатро було брунатне, і прапор, що плескав на його опорній жердині — теж; на прапорі стояв дибки червоний огир дому Бракен на золотому щиті. Хайме наказав своїм воякам спішитися і дозволив ходити вільно.

— А ви стійте тут, — мовив він до своїх хорунжих. — Нікуди не йдіть. Я там надовго не забарюся.

Хайме зіскочив з Гонора і закрокував до Бракенового шатра, брязкаючи мечем у піхвах. Вартові перед запоною намету занепокоєно перезирнулися, побачивши його наближення.

— Мосьпане! — привітав його один. — Оголосити князеві про вашу з’яву?

— Я сам про себе оголошу, — відповів Хайме, відкинув запону золотою правицею і пірнув досередини.

Ті, кого він там знайшов, трудилися щиро, ревно, без упину; жоден з двох навіть не помітив його появи. Жінка заплющила очі, вхопила повні жмені цупкої брунатної шерсті на Бракеновій спині, скрикувала і хапала повітря щоразу, як той у неї встромлявся. Голова вельможного князя була схована у неї між грудей, руки міцним колом охопили стегна.

Хайме прочистив горлянку.

— Князю Джоносе!

Жінчині очі широко розплющилися, вуста перелякано верескнули. Джонос Бракен скотився з неї, ухопив піхви і скочив на ноги вже з оголеним клинком, гучно лаючись.

— Семеро дідьків у семи пеклах! — заволав він. — Кого це тут лихий приніс, хай тобі…

А тоді побачив біле корзно Хайме і визолочений панцир на грудях. Вістря меча впало додолу.

— Ланістере? Ви?!

— Даруйте, пане князю, що перебив вам утіху, — мовив Хайме, слабенько всміхаючись, — та я трохи поспішаю. Чи не можна з вами побалакати?

— Побалакати. Авжеж.

Князь Джонос укинув меча в піхви. Зростом він поступався Хайме, зате був важчий, кремезніший, мав дебелі рамена і такі руки, що й коваль би позаздрив. Щоки та підборіддя йому вкривала брунатна жерниця; очі були карі, і в них буяв погано прихований гнів.

— Ви мене застукали зненацька, мосьпане. Ніхто не казав, що я матиму задоволення побачити вас тут.

— Ну добре хоч якесь матимете — замість того, що я вам споганив.

Хайме посміхнувся до жінки у ліжку. Однією рукою вона затуляла ліву цицьку, іншу руку тримала між ніг, а праву цицьку лишила неприкритою. Соски вона мала темніші за Серсеїни, ще й утричі більші. Відчувши на собі погляд Хайме, вона затулила правий сосок, тим відкривши свій потаємний горбик.

— Невже усі табірні дівки отак стидаються? — спитав Хайме. — Якщо людині треба продати ріпу, вона викладає її усім на спогляд.

— Ви на мої ріпки витріщаєтеся, відколи увійшли, добрий паночку. — Жінка знайшла ковдру і накинулася нею до пояса, а тоді однією звільненою рукою прибрала волосся з очей. — Та вони, на ваш жаль, не продаються.

Хайме знизав плечима.

— Ну то вибачай, моя помилка. Мій менший брат знав сотні хвойд і бачив їх наскрізь. Певно, він би не помилився. Але я за всеньке життя брав до ліжка лише одну.

— Це воєнна здобич. — Бракен підняв з підлоги штани і струснув їх. — Належала одному з панцирних слуг Чорноліса, доки я йому макітру не розчерепив. Опусти руки, жінко. Ясновельможний пан Ланістер бажає добре роздивитися твоє багатство.

На це Хайме нічого не сказав, натомість зауважив:

— Ви, пане князю, штани наопак вдягаєте. Краще переверніть.

Джонос вилаявся, а жінка вислизнула з ліжка і заходилася збирати в оберемок розкиданий одяг; поки вона крутилася і нахилялася по своє ганчір’я туди й сюди, долоні її гарячково метлялися між грудьми і низом живота. Незграбними спробами прикритися жінка мимохіть вабила до себе очі — сильніше, ніж якби просто робила свою справу голою.

— Маєш ім’я, добродійко? — спитав її Хайме.

— Мати назвала мене