Читати книгу - "Танок з драконами"

Вона нап’яла через голову не надто чисту сорочку і струснула волоссям, розправляючи його. Обличчя жінка мала чи не брудніше за ноги, а рясну порость між стегон таку, що справила б за рідну Бракенову сестру… і все ж відрази не викликала. Невеличкий кирпатий носик, буйлива грива волосся…

Жінка нарешті ступила у спідницю, підтягла її до пояса, зграбно присіла, вітаючи гостя, і спитала:

— Чи не бачили, м’сьпане, мого другого черевика?

Князь Бракен, почувши запитання, вибухнув люттю.

— Я тобі що, в сім дідьків, покоївка? Черевики тобі шукатиму? Забирайся геть хоч боса, а хоч би й гола!

— То м’сьпан не забере мене додому помолитися разом з дружинонькою? — засміялася Гільда і кинула на Хайме безсоромний погляд. — А ви собі маєте дружиноньку, хоробрий лицарю?

«Я собі сестру маю.»

— Ти колір моєї киреї бачиш?

— Білий, — відповіла вона, — зате рука он яка золота. Я люблю, коли чоловік уміє позолотити ручку. А ви що любите в жінках, добрий паночку?

— Цноту.

— Я ж питаю: в жінках, а не в доньках.

Хайме згадав Мирцелу. «Їй теж доведеться розповісти.» Дорнійцям, напевне, це не сподобається. Доран Мартел погодився на її заручини зі своїм сином, бо вважав дівчинку Робертовою плоттю та кров’ю. «Заплутано все так, що не розв’яжеш» — подумав Хайме і пошкодував, що не може розсікти вузли одним ударом меча.

— Я склав обітниці, — мляво буркнув він Гільді.

— Ну то ріпок вам не бачити, — хтиво вишкірилося дівчисько.

— Геть звідси! — заревів на неї князь Джонос.

Жінка хутко кинулася назовні, тримаючи в руках один черевик і решту свого одягу. Та проминаючи Хайме, вона сягнула донизу і стиснула йому прутня крізь штани.

— Гільда! — нагадала вона і прожогом вискочила напіводягненою крізь запону намету.

«Гільда, кажеш» — повторив подумки Хайме, а князя Джоноса спитав, коли дівчина зникла:

— До речі, як ся має ваша вельмишановна пані дружина?

— Відки мені знати? Спитайте її септона. Коли ваш батько спалив нам замок, вона вирішила, що то божа кара. І відтоді лише молиться й молиться.

Джонос нарешті втямив, де в штанів передок, і тепер зав’язував на них шворки.

— Що вас привело сюди, мосьпане? Чорноструг? Чули ми, він утік.

— Чули, отакої? — Хайме всівся на табірному ослоні. — А чи не від нього самого, часом?

— Панові Бріндену стане клепки не тікати до мене. Так, я його поважаю, брехати не буду. Але якщо він покаже свою пику тут чи неподалік — усюди, де є мої люди — його негайно заб’ють у кайдани. Він знає, що я схилив коліна перед престолом. І сам мав би зробити те саме, але ж завжди був упертий, як бугай. Якби його брат був живий, то розказав би.

— Титос Чорноліс ще не схилив колін, — зауважив Хайме. — То може, Чорноструг знайшов собі притулок у Крукоберезі?

— Шукати міг би, та щоб знайти, мав би проминути мою облогу. А я не чув, щоб він виростив собі крила. Та й Титосові скоро самому знадобиться притулок. Вони вже там щурів і шкіру з чобіт з’їли. Скоро Чорноліс здасться — ще й повний місяць не зійде.

— Чорноліс здасться, ще й сонце не сяде. Я запропоную йому умови і поверну до королівського миру.

— Зрозуміло. — Князь Джонос вліз до брунатної вовняної сорочки з червоним огирем Бракенів, вигаптуваним на грудях. — Чи не вип’ють пан Регіментар ріг пива?

— Не вип’ю. Та не вважайте, що з-за мене мусите сушити горло.

Бракен налив собі ріг, випив половину і витер рота долонею.

— Ви казали про умови. Які саме умови?

— Та звичайні. Князь Чорноліс муситиме визнати свою зраду і відмовитися від присяги Старкам і Таллі. Він урочисто присягнеться перед богами та людьми надалі бути вірним значковим слугою Гаренголу та підданим Залізного Престолу. А я від імені короля подарую йому пробачення. Звісно, як ціну непокори короні ми заберемо дзбан-другий золота і заручника, щоб утримати Крукоберіг від подальших бунтів.

— Беріть доньку! — порадив Бракен. — Чорноліс має шість синів, але лише одну доньку. Труситься над нею понад усе в світі. Вона ще мале шмаркляве дівчисько, років семи, не більше.

— Замала. Та може, згодиться.

Князь Джонос перехилив рештки пива і відкинув ріг убік.

— Як щодо замків та земель, обіцяних нам?

— Яких саме?

— Східний берег Вдовиної Води, від Самострільного Гребеня до луки, що на Гонах, і всі острови на річці. Мелен-Млин і Княж-Млин, руїни Мул-Палат, Покуса, Змагна Долина, Старокузня, села Горбик, Чорногорбик, Курганівка, Глиностав і базарне містечко Мулище. Пуща-Осина, Пуща-Лоргенова, Зеленогорб і Барбині Цицьки. Міссині Цицьки — так кличуть їх Чорноліси, та Барбиними вони звалися раніше. Бортянка з усіма пасіками. Отут я все позначив, на спогляд вашій вельможності.

Бракен понишпорив на столі й видобув мапу, мальовану на пергамені. Хайме узяв її здоровою рукою, але мусив розправити і тримати золотою, щоб не скрутилася.

— Добрячий клапоть, — зауважив він, роздивившись. — Ви збільшите ваші маєтності мало не на чверть.

Бракен уперто стиснув вуста.

— Усі ці землі колись належали Камінному Заплотові. Чорноліси забрали їх силою, не правом.

— Як щодо оцього села тут, між Цицьками? — постукав Хайме по мапі визолоченим пальцем.

— Грошодуб. Воно теж колись було нашим, але вже років сто голдує престолові. Облиште його; ми просимо тільки те, що свавільно захопили Чорноліси. Ваш ясновельможний батечко пообіцяв нам усе повернути, коли ми скоримо князя Чорноліса.

— Коли я наближався до замку, то побачив на мурах прапори Таллі поруч лютововка Старків. Як на мене, вони означають, що князя Титоса досі не скорено.

— Ми вигнали його з військом з поля і замкнули у Крукоберезі. Дайте мені, мосьпане, досить людей для приступу мурів, і я скорю тих задрипанців до могили.

— Якби я дав вам досить людей, це мої люди б їх скорили, а не ви. В такому разі я мав би винагородити себе. — Хайме відпустив мапу і дав їй згорнутися. — З вашого дозволу, заберу це собі.

— Мапу беріть. А землю віддайте. Кажуть, Ланістери завжди платять борги. Ми билися на вашому боці.

— Проти нас ви билися удвічі довше.

— За те король нас вже пробачив. Під вашими мечами загинув мій небіж і тілесний син. Ваш