Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Отже, Баочай і Сян’юнь про все домовилися. За ніч не сталося нічого, гідного згадування.

Наступного дня Сян’юнь запросила матінку Цзя в сад помилуватися коричними квітами.

— Що ж, це цікаво! — зауважила матінка Цзя. — Та й дівчинку втішити треба.

Опівдні матінка Цзя разом із пані Ван, Фенцзє й тітонькою Сюе прийшла в сад.

— Де тут найкрасивіше місце? — запитала матінка Цзя.

— Де вам сподобається, там і зупинимося, — відповіла пані Ван.

— У павільйоні Запашного лотоса вже все приготовлено, — сказала Фенцзє. — Неподалік біля підніжжя пагорба пишно розпустилися два коричних дерева, вода в річечці зеленувата і прозора, приємно посидіти там в альтанці, подивитися на воду — в очах світліше стане.

— От і добре, — погодилася матінка Цзя.

Вони рушили до павільйону Запашного лотоса, він височів посеред ставка й виходив вікнами на всі чотири боки, праворуч і ліворуч до павільйону прилягали галереї, споруджені просто над водою, й підходили до гірки, а з них на берег було перекинуто горбатий місток.

Заледве зійшли на місток, як Фенцзє схопила матінку Цзя за руку:

— Крокуйте впевнено й широко, не бійтеся, місток навмисно зробили скрипливим.

У павільйоні біля поруччя матінка Цзя побачила два бамбукових столики. На одному було розставлено келихи для вина, розкладено палички для їжі, на іншому — чайні прибори, різнобарвні чашки й блюдця. Трохи віддалік служниці кип’ятили чай, підігрівали вино.

— Як добре, що не забули про чай! — з усмішкою сказала матінка Цзя. — Мені тут дуже подобається, така чистота!

— Це сестра Баочай допомогла мені все приготувати! — також усміхаючись, відповіла Сян’юнь.

— Я завжди говорила, що Сян’юнь дуже уважна, — зауважила матінка Цзя, — завжди все передбачить.

На стовпах перед входом висіли вертикальні парні написи, і матінка Цзя наказала Сян’юнь їх прочитати.

Сян’юнь прочитала:

Матінка Цзя подивилася на горизонтальну дошку з написом над входом і, обернувшись до тітоньки Сюе, мовила:

— Коли мені було стільки років, скільки зараз нашим дівчаткам, у нас у річці, неподалік від будинку, теж стояв такий павільйон, називався він, здається, вежею Ранкової зорі в головах. Я дуже любила бавитися там із подругами. Одного разу я оступилась, упала з містка й ледве не потонула. На щастя, мене встигли врятувати, я тоді поранила голову об дерев’яний цвях. Дотепер на скроні шрам із палець завбільшки, тільки його під волоссям не видно. Вдома боялися, що я занедужаю, скупавшись у холодній воді, та все обійшлося.

— Подумати тільки, — зауважила Фенцзє, — якби ви тоді не вижили, хто б зараз насолоджувався всією цією пишнотою? Видно, із самого дитинства доля вам накреслила наперед велике щастя й довголіття. І їхньою запорукою є ваш шрам. Усе робиться з волі духів! Адже й у Шоусіна[270] на голові був глибокий шрам, але велике щастя, що випало на його долю, і довголіття хлюпнули через край і перетворилися на ґулю!

Всі так і попадали зо сміху, в тому числі її матінка Цзя.

— Ця мавпочка не знає пристойностей! — зі сміхом сказала вона. — Навіть із мене насміхається! Ох, відірву я твій балакучий язик!

— Незабаром їстимемо крабів! — сказала Фенцзє. — Щоб підняти бабусі настрій, я постаралась її насмішити. Так що тепер вона напевно з’їсть подвійну порцію!

— У такому разі я не відпущу тебе додому! — всміхнулася матінка Цзя. — Принаймні посміюся вдосталь!

— Це ви її розбестили своєю любов’ю, — зауважила пані Ван. — Якщо так і далі піде, на неї взагалі не буде управи!

— А я й люблю її за те, що вона така, — заперечила матінка Цзя. — Фенцзє вже не дитина, знає, що добре, що погано. Адже нам, жінкам, тільки й можна базікати і сміятися, коли ми самі. Правил пристойності вона не порушує, навіщо ж тримати її в шорах?