Читати книгу - "Тінь гори"

Ми дозволили їй трохи подумати, обоє були згодні чекати, поки закінчиться той транс.

— А знаєте, чому я наполягала, щоб усі називали мене Дівою? — згодом запитала вона, продовжуючи дивитися на фото.— Я була на вечірці й пішла до ванної, а там почула, як власні друзі обзивають мене позаочі. Тривія Дівія,— казали вони. Тривія Дівія. І знаєте що? Вони мали рацію. Я такою і була. Я була тривіальною. Тож я змінила своє ім’я на Діву тієї ж ночі й усіх змусила так мене називати. Але це вперше я почуваюся нетривіальною, якщо є таке слово.

— Важливою — оце правильне слово, Діво,— мовила Карла.

Молода спадкоємиця повернула обличчя до Карли і посміхнулася, стиха хихочучи.

— Тепер усе добре,— запевнила вона, піднімаючись із крісла, щоб потягнутися й позіхнути.

Ми теж підвелися, і вона провела нас до високих дверей свого офісу.

— Дуже рада, що ти звільнилася,— сказала Карла, обіймаючи її перед виходом.— Літай високо, маленька пташечко.

Ми вільно покотили на мотоциклі, не розганяючись і думаючи про різне. Я думав про бідну багату дівчинку, яка жила в нетрищах і роздала людям цілий статок. Карла думала про щось інше.

— Усі вони — першокласні колишні дівчата на виклик,— через плече гукнула мені вона.

— Що?

— Вони — колишні дівчата на виклик.

— Хто?

— Гарненькі дівчата в офісі, які дуже гарно нічого не робили. Вони всі — колишні дівчата на виклик. Доміни, узагалі-то. Фахівці з фетишу. Діва найняла їх для фетиш-вечірки, але після неї запропонувала їм роботу. Вони всі погодилися. Вони не працюють на Діву моделями. Вони керують шлюбно-весільною агенцією.

— Вони мають добре впоратися,— вирішив я.— Чому ти не розповіла мені, коли постала ця тема?

— Зупини мотоцикла,— попросила вона, відхиляючись від мене.

Я заїхав на смугу виїзду, біля автобусної зупинки.

— Ти серйозно запитуєш,— обурилась Карла, дихаючи мені на шию,— чому я не розповіла, що ми йдемо на карнавал колишніх дівчат на виклик?

— Ну...

Я знову вирулив на дорогу і трохи проїхав, але потім знову зупинився, бо посеред дорожнього роздільника сидів Олег, граючи на гітарі. Ми під’їхали до нього.

— Що це ти робиш, Олежка? — запитала Карла, посміхаючись жменею ферзів.

— Граю на гітарі, Карло,— блиснув російською посмішкою той.

Карла ніжно притиснула палець мені до плеча, і двигун стихнув.

— Чому тут? — поцікавилася Карла.

— Акустика просто ідеальна,— повідомив Олег, неквапливо посміхаючись.— Море позаду мене, а будівлі...

— Що ти граєш? — запитала Карла.

— Ця пісня називається «Let the Day Begin» гурту «The Call». Цей чоловік, Майкл Він, він неначе святий рок-н-ролу. Я його обожнюю. Хочете, зіграю для вас?

— Ще побачимось, Олежка,— сказав я, знову газуючи.

— А чому б тобі не заскочити до нас,— запропонувала Карла.

— Справді? — водночас вихопилось у нас з Олегом.

— Ми підвеземо тебе додому,— мовила вона.— Бо саме їдемо в напрямку Донгрі.

Олег заліз позаду Карли. Ми поїхали, і вона обхопила мене ногами на паливному баці. Вона прихилилася до Олега, який повісив гітару на спину.

Ми проїхали повз групку транспортних копів, які чекали на переході, щоб звалити одну чи кілька зебр на вулиці джунглів.

— Вікару нака,— мовив на маратхі я.— Не питайте.

Розділ 89

З часу пожежі в маєтку Хадербгая Карла не навідувалася на парфумерний базар в Донгрі, та й узагалі в той район. Але вона змішувала власні парфуми і потребувала особливих ароматів. Коли вона нарешті готова була повернутися на сторінку, яку перегорнула не читаючи, ми вплелися ниткою в щільно тканий килим трафіку, щоб доїхати до однієї улюбленої крамниці біля Мугаммед-Алі-роуд.

Великий Алі, один з трьох кузенів-братів на ім’я Алі в його родині, а також двоє інших — Сумний Алі та Розважливий Алі, привітали нас у крамниці та всадовили на подушки.

— Я наллю вам чаю, пані Карла,— сказав Розважливий Алі.

— Минуло так багато часу,— мовив Сумний Алі.— Ми сумували за вами.

— Я підготую вашу особисту добірку, пані Карло,— пообіцяв Великий Алі.

Ми пили чай, поки Карла вивчала свої особливі есенції та слухала історії про рідкісні парфуми, привезені з рідкісного куточка вишуканого світу.

Коли ми вже зібрались виходити, дебелий перестарілий торговець, одягнений у біле, запитав, чи може бодай раз понюхати власні парфуми Карли. Карла погодилася, простягаючи свій тоненький зап’ясток, і її долоня нагадувала листок під час дощу.

Торговці парфумами всі професійно вдихнули по кілька разів, а потім сумнівно похитали головами.

— Колись,— сказав Великий Алі, коли ми виходили,— я розгадаю ваш букет.

— Не втрачай надії,— підбадьорила Карла.

Ми знову вийшли на вулицю, прямуючи до мотоцикла, а Карлині невеличкі пляшечки дорогоцінних ароматів та олій тихо бряжчали в чорній вельветовій сумці. Ступивши кілька кроків, ми побачили двох чоловіків, яких знали зі старих часів у компанії Хадербгая. Вони переходили дорогу неподалік.

Салар і Азім були вуличними хлопцями, які роками перебували на найнижчому рівні поблажливості компанії. Доки улюблені сини помирали, ці досить довго протрималися на мілині, щоб одержати вищі позиції в новій компанії Халеда, яка відчайдушно намагалася знайти заміну своїм полеглим солдатам.

На хлопцях був новий одяг компанії, а ще вони брязкали новими золотими ланцюжками та браслетами, припасовуючи цей тягар покори.

Вони знали Карлу ще до моєї появи в компанії і любили її. Вони розповіли їй лячно-смішну гангстерську історію, бо знали, що вона сподобається. Так і сталося, і Карла відповіла лячно-смішною історією поганої дівчинки. Вони реготали, аж захиляючи голови, а шиї ловили вечірнє світло.

— Занадто довго,— мовив я.— Аллагафіз.

— Вам куди? — запитав Салар.

— Назад до мотоцикла, на Мугаммед-Алі-роуд.

— Ми пройдемося з вами. Тут можна зрізати. Ми вам покажемо.

— Нам сюди,— наполіг я.— Може, зробимо кілька покупок. Аллагафіз.

— Худагафіз,— відповів Азім, махаючи на прощання.

Я не хотів нікуди йти з людьми компанії Халеда, ба з будь-якими солдатами, з будь-якої компанії. Я не хотів поринати у спогади. Я не хотів нічого згадувати.

Уже втисячне я подумав, що слід виїхати з Міста-Острова разом з Карлою і оселитися десь на віддаленому узбережжі. У місті неможливо утекти від компанії. Компанія — це і є місто. Можна утекти від компанії лише там, де немає чим володіти.

Ми пройшли крізь нещільний натовп і вже збиралися перетнути брукований вхід до бічного провулку, коли раптові несподівані крики