Читати книгу - "Оманливе кохання, Ангеліна Кріхелі"

Веніамін, дослухавши до моменту зустрічі з Ростиславом, сміявся до кольок у животі. Нескінченно вибачався, але зупинитися не міг.

– Ну, Варя! Це тільки з тобою могло статися! – видихнув він, безуспішно намагаючись прийняти серйозний вираз обличчя.

Варвара невдоволено насупилась, схрестивши руки на грудях. Втім, представивши весь цей фарс збоку, теж крадькома посміхнулася.

– Я, звичайно, сторона зацікавлена, – нарешті йому вдалося повернути зосередженість і говорити спокійно, хоча іноді й виривався нервовий смішок. – Але об’єктивно не можу зрозуміти, що вам заважає бути разом.

Варя дивилася на нього, як на дурня, що не помічає очевидне.

– Як це, що?

Вона кумедно зістрибнула з високого стільця і почала міряти кімнату кроками.

– У нас різниця у віці!

– Вісім років? Не сміши мої підкови! Це взагалі не різниця!

– Але я старітиму швидше і раніше! – упиралася вона, всім серцем бажаючи погодитися з доказами Вені.

– Ну і що?! По-перше, я так зрозумів, що в нього вистачить грошей для підтримки твоєї зовнішньої привабливості. По-друге, справа не тільки в твоєму обличчі.

– Виправи мене, якщо я збрешу, сказавши, що чоловік обирає очима, – скептично посміхнулася Варя.

– Гарної ж ти думки про коханого чоловіка! – хмикнув він у відповідь. – Все, звичайно, так. Але мудра жінка дурість перечекає. Тому що гарненька мордочка прийшла і пішла, а глибока прихильність та повага залишаться.

– Я з цим не згодна.

– Та вже я знаю, наскільки не згодна, – здавлено реготнув колишній чоловік. – Ну і по-третє! Наприкінці життя ми всі вмираємо. Якщо постійно цього боятися, треба і сьогодні не жити, дотримуючись твоєї логіки. Варю, ну подумай сама: навіщо позбавляти себе щастя зараз, якщо боляче буде колись, і то не факт?

Варвара задумливо погладила підборіддя. Страшенно хотілося погодитися з ним.

– Ну добре! А як же Ростислав?

– А що Ростислав? Ну переспала ти з ним. Взагалі не розумію, чого ти з мухи слона роздмухуєш. Романчик довжиною з тиждень із одруженим мужиком. Причому про дружину ти взагалі не знала. Зауваж, він виявився жеребцемкуди крутішим за мене.

Вона посміхнулася.

– Самокритично. Але все одно...

– Та що все одно? – Веня почав психувати, схопившись з місця.

Він з нею одружуватися збирався. А натомість навіщось умовляє бути з іншим. Але життя з жінкою, яка кохає іншого, він не уявляв. І якщо раніше бачив у їхніх стосунках хоч якісь перспективи, то тепер вона стала остаточно недосяжною точкою горизонту.

– Ніяк не розумію, навіщо ти шукаєш причини, через які не можеш бути з коханим чоловіком, замість того, щоб шукати привід бути разом!

– Веню, ти не розумієш!

Варвара в запалі суперечки теж зупинилася. Сердито подивилася йому у вічі. Щось у ньому здригнулося від цього полум’яного погляду. Він рвучко схилився і поцілував її. Наче хотів переконатись, що вона остаточно втрачена для нього.

Вона здивовано смикнулася. Не відсторонилась, але й не відповіла на поцілунок. Наче теж перевіряла себе.

– Ну, так, – підсумував чоловік, заспокоюючись і відходячи на крок із наймиролюбнішою з можливих у такій ситуації посмішкою. – Ти мала рацію. Нічого у нас із тобою не вийде.

– Вибач, – вона полегшено зітхнула, відчуваючи, що з плечей упав тягар відповідальності за чужу долю, який вона продовжувала нести і після розлучення з ним.

– Загалом так! Коли там дати вильоту? – рішуче заговорив Веніамін, забираючи з її рук білет. – Збирай валізу! Я особисто відвезу тебе до аеропорту, щоб переконатися, що ти все-таки сіла в літак і вилетіла назустріч своєму щастю.

Варя недовірливо глянула на колишнього.

– Ти думаєш?..

– Варю, не біси мене! Всі твої страхи можна перебороти, і взагалі не проблема, якщо є кохання. А я... бачив його очі. Ніколи не думав, що це скажу. Але він точно кохає тебе.

– Тоді чому відлетів? – несміливо запитала молода жінка.

– Тому що він – мужик, Варю! У нього там справи. А ти тут козу водиш!

Веніамін розмахував руками, підганяючи її до шафи для зборів. Балагурив, підбадьорював, але в очах причаївся сумнів. Справді, чому він поїхав? І що означає ця його фраза, що вона нічого не знає?

Інтуїція провіщала щось тривожне. Але він списав погані передчуття на ревнощі і з подвійною запопадливістю став допомагати у зборах.

Потім зазирнув у її валізу. Заявив, що всі ці речі нікуди не годяться. І потягнув на шопінг як подарунок старого друга до її нового життя.