Читати книгу - "Не рідні, Ольга Джокер"

*** 

Я вимикаю телефон, збираю хлопців і виїжджаю на завдання у передмістя.

Зазвичай, коли працюю, вважаю за краще не думати ні про що. Залишаю все особисті переживання за бортом і концентруюся на цілі. Але в цей раз не виходить. Я злюся на себе. І на неї. Тому що несу відповідальність за життя і здоров'я своїх бійців, а сам прокручую в голові розмову з Вітою, намагаючись зрозуміти, де підступ. 

Майже три години наші колеги не могли знешкодити мешканця котеджного селища, якого запідозрили в незаконному обороті зброї. Той почав стріляти і кидати гранати. Відступивши, співробітники поліції викликали підмогу, а о сьомій вечора підключилися і ми. Спочатку утримувалися від активних дій, розраховуючи, що зловмисник здасться в ході переговорів. Справа в тому, що в селищі досить щільна забудова і активне застосування важкої зброї може пошкодити сусідні котеджі. 

Коли починає темніти, штаб операції дозволяє використовувати термобаричні боєприпаси. Постріл одним з них попадає у вікно котеджу. Зловмисник поранений, але жити буде. Вогонь припиняється, його доставляють в лікарню з незначними осколковими пораненнями. 

Мій робочий день закінчується пізно увечері. Сівши в машину, не відчуваю ніг. Втома накриває такої сили, що хочеться заснути прямо тут, за кермом. 

Я включаю телефон, дивлюся, як екран загоряється новими і новими повідомленнями. Останнє від Віти. Пише, що повернулася і вже спить. Ну нічого собі! Я очікував чого завгодно, але не того, що вона виконає обіцянку і спокійно повернеться додому раніше призначеного часу.

По дорозі заїжджаю в супермаркет, щоб купити готову їжу. У шлунку порожньо, їсти хочеться пекельно. Зараз у нагоді стали б бутерброди, які Віта люб'язно дала мені з собою на роботу. Ось тільки я відправив їх в урну, коли їхав на завдання. 

- Що тобі купити на вечерю? - питаю Віту, набравши її номер. 

- Я не голодна, Кирило. 

- Рибу? М'ясо? Печінку? 

- Фу, ненавиджу печінку. 

- Вона корисна. 

- І мене нудить від неї, ледь відчуваю цей жахливий запах. 

- Гаразд, викреслюю.

- Я справді не голодна, - зітхає Віта. - Дякую за пропозицію. 

Вона розмовляє сумним голосом, це зовсім не схоже на неї колишню. Ніякої зухвалості і опору. Або я став занадто підозрілим, або гонору у провінціалочки поменшало. Хтось образив? Сподобався хлопець? Той щуплий блондин в клоунському одязі, якого я бачив біля універу? 

На вулиці дощ стоїть стіною. Добігши з супермаркету на парковку, промокаю до нитки. Заводжу двигун і їду по заміській трасі на невеликій швидкості, тому що двірники ледве справляються з потоком води. 

- Я вдома! - голосно повідомляю, переступаючи поріг передпокою. 

У відповідь ні звуку. Спить? 

Де тільки взялася така проблемна на мою голову? 

Знімаю з себе мокрий одяг, прямую у душ. Гарячі струмені води б'ють по плечах, я намилюю тіло мочалкою і згадую, чому до тридцяти п'яти років навіть не думав обзаводитися сім'єю. Мій давній товариш, який тепер на пенсії за станом здоров'я, зізнався, що останнє своє завдання повністю думав про те, як себе почувають дружина, яка нещодавно народила і їх рожевощоке немовля. Втративши пильність і обережність, підірвався на міні, коли проводив особистий огляд передових позицій у складі невеликої групи військовослужбовців. Отримав серйозні поранення, праву ногу, на жаль, врятувати не вдалося - ампутували відразу ж після того, як його доставили в лікарню. 

Я проходжу на кухню і розігріваю їжу. І все-таки... На годиннику лише половина одинадцятого. Це у скільки Віта додому потрапила? Рано, чорт візьми. Щось тут не те. Включивши чайник, дістаю заварку. Незважаючи на протести Віти, купив два шматки «Наполеона». 

Піднявшись на другий поверх, штовхаю двері кімнати від себе. Провінціалочка лежить до мене спиною, згорнувшись у клубочок. 

- Тебе хіба стукати не вчили? 

- Ого, як грубо, - хмикаю я. 

— У мене відмінний учитель. Ти! 

У кімнаті панує напівтемрява, але я помічаю, що тут цілковитий безлад. Речі горою валяються біля ліжка: джинси, кофта, білизна... Точно щось сталося. Ось тільки мені до цього діло? Розвернутися б і піти, але внутрішнє чуття не відпускає. Вона беззахисна і тендітна, зовсім не схожа на свою жадібну матір. 

- Я чай заварив. І торт купив. Спустишся? 

- Ти дуже милий, Кирило. Навіть дивно, що на тебе найшло. 

- Я завжди милий, добрий і прекрасний, просто ти цього раніше не помічала. 

- А ще у тебе повний порядок з самооцінкою. 

- І це також.

Віта тягнеться до ковдри, накривається з головою. 

- Повернись, - прошу її. 

- Я спати хочу. 
 - Я сказав: повернись. 

- А що, якщо не зроблю цього? 

- Не примушуй мене застосовувати до тебе силу, добре? 
Коли Віта не робить навіть спробу поворухнутися, я підходжу ближче, зриваю ковдру, хапаю її за плече і різко розгортаю до себе. Отак... За службовим обов'язком я бачив різне: кров, кишки, відірвані кінцівки і смерть. Але коли дивлюся на Віту, пробиває сильніше, ніж будь-коли. 

На красивому обличчі кілька глибоких і виразних подряпин, повіки опухли, а губи розбиті в кров. Вона злякано дивиться на мене своїми безневинними блакитними очима і кінчиком язика злизує виступивші червоні краплі на нижній губі. Хочеться роздерти на шматки того, хто це зробив. Того, хто посмів її зачепити. 

- Дай мені спокій, Кирило, - просить вона жалібно. 

- Я не дам, поки ти не розкажеш. Що це, в дідька, таке?