Читати книгу - "Пітер Пен"

— Я не можу допомогти тобі, Венді. Гак поранив мене. Я тепер не можу ні летіти, ні пливти.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє потонемо?

— Поглянь, як швидко прибуває вода.

Вони затулили очі руками, щоб нічого не бачити. Діти думали, що скоро їх не стане. І поки вони так сиділи, щось торкнуло Пітера — легенько, як поцілунок — і зупинилося, ніби промовляючи: “Може, я якось стану в пригоді?” Це був хвіст паперового змія, зробленого Майклом кілька днів тому. Змій вирвався з Майклових рук і полетів собі.

— Повітряний змій Майкла, — зауважив Пітер зовсім байдуже, але вже наступної миті схопив змія за хвіст і підтягнув до себе.

— Він підняв Майкла над землею, — закричав він, — може, він підійме і тебе?

— Нас обох!

— Ні, двох він не потягне: Майкл і Кудрик уже пробували.

— Тоді ми можемо тягти жереб, — сміливо запропонувала Венді.

— Нізащо! Ти ж дівчина! — Пітер уже обв’язав хвіст довкола неї. Вона чіплялася за нього, вона відмовлялася іти без нього, але він сказав:

— До побачення, Венді, — і відштовхнув її від скелі.

Через кілька хвилин вона зникла з очей. Пітер лишився в затоці сам-один.

Скеля стала дуже-дуже маленька: зараз сховається під водою. Бліді місячні промені навшпиньки скрадалися по воді; ось-ось можна буде почути наймелодійніші і найтужливіші звуки на світі: спів русалок під місяцем.

Пітер аж ніяк не був схожий на інших хлопчиків, але й він нарешті злякався. Дрож пробіг його тілом, як пробігають брижі по воді; але на морі брижі ідуть одні за одними, сотні і сотні, а Пітер відчув цей дрож тільки раз. І вже наступної миті знову гордо стояв на скелі, з посмішкою на обличчі і з барабанним боєм всередині. Він ніби промовляв: “Смерть — це теж велика пригода”.

Розділ 9. Птиця-Небилиця

Останнє, що почув Пітер, перш ніж залишився сам-один, — це були русалки, що пірнали одна за одною у свої спальні на дні моря.

Треба було мати дуже добрий слух, щоб так далеко чути, як вони зачиняють двері; але кожні дверцята в коралових печерах, де вони жили, дзвонили ніжним дзвоном, коли відчинялися і зачинялися (як у найкращих будинках на материку), і Пітер чув ті дзвіночки.

Вода невпинно піднімалась, аж сягнула його ніг; і поки вона готувалася зробити останній великий ковток, увагу Пітера привернув якийсь предмет, що гойдався на хвилях. Він думав, що це шматок паперу на воді — можливо, фрагмент повітряного змія, — і знічев’я уявляв, скільки часу він дрейфуватиме до берега.

Та ось Пітер помітив, що цей дивний предмет, очевидно, заплив у затоку з якоюсь визначеною метою. Предмет боровся з течією і вперто долав її; і коли йому це вдавалося, Пітер, який завжди співчував слабшим, не міг втриматися від оплесків: так, це був напрочуд відважний шматок паперу.

Але насправді це був не папір, а була це Птиця-Небилиця, яка докладала відчайдушних зусиль, щоб, сидячи в гнізді, допливти до Пітера. Вправно веслуючи крильми — як завжди, відколи гніздо впало в воду, — вона в такий дивний спосіб пропливла певну відстань; але доки Пітер впізнав її, Птиця вже вибилася з сил. Вона припливла сюди, щоб урятувати його позичивши своє гніздо (хоч у ньому й лежали яйця). Мене дивує вчинок цієї пташки, бо хоч Пітер і повівся з нею добре одного разу, але ж він деколи й мучив її. Я тільки припускаю, що так само, як пані Дарлінг й інші мами, Птиця не могла гніватись на нього, бо у нього були на місці всі молочні зубки.

Вона криками пояснювала йому, чого вона тут, а він криком питав її, що вона тут робить. Але, звичайно, вони не розуміли криків одне одного. У чарівних казках люди вміють вільно розмовляти з птахами, і я теж міг би на мить зробити вигляд, ніби це така сама казочка, і сказати, що Пітер розумно відповідав Птиці-Небилиці. Але правда завжди найкраща, і я переповідаю тільки те, що сталося насправді. Отож, не досить того, що вони не могли порозумітися, — вони ще й забули добрі манери.

— Я-хочу-щоб-ти-заліз-у-моє-гніздо, — говорила пташка, вимовлячи слова якомога повільніше і чіткіше. — Тоді-ти-зможеш-дрейфувати-до-берега-але-я-дуже-втомилась-і-не-можу-підпливти-ближче-тому-тобі-доведеться-підпливти-до-гнізда-самому.

— Що ти там кавкаєш? — відповів на це Пітер. — Чому ти просто не пустиш гніздо в дрейф, як завжди?

— Я-хочу-щоб-ти… — знову почала Птиця і повторила все від початку до кінця.

Тоді Пітер теж спробував говорити повільно і розбірливо.

— Що-ти-там-кавкаєш? — і так далі.

Птицю-Небилицю це вже починало дратувати: у цих птахів дуже скоро уривається терпець.

— Ти, дурноверхий горобче, — кричала вона, — чому не робиш те, що я тобі кажу?

Пітер відчув, що вона його обзиває, і навздогад різко відповів:

— Сама така!

І тут вони якимось дивом разом вигукнули те саме слово:

— Замовкни!

Однак Птиця все-таки твердо вирішила врятувати його, якщо зможе, і останнім відчайдушним зусиллям підштовхнула гніздо до скелі. Потім підлетіла, покинувши гніздо, щоб ясно дати зрозуміти, що вона має на думці.

Аж тоді, нарешті, він усе зрозумів, вхопився за гніздо і вдячно помахав рукою пташці, яка тріпотіла крильми у нього над головою. Вона літала над ним не для того, щоб дочекатися проявів вдячності, і навіть не для того, щоб побачити, як він залізе в гніздо: вона робила це, щоб знати, що він зробить з насидженими яйцями.

У гнізді лежало двоє великих білих яєць. Пітер взяв їх у долоні і замислився. Птиця заховала голову під крило, щоб не бачити їхньої погибелі, але все-таки не могла стриматися, щоб не підглядати крізь пір’я.

Я вже не пригадую, чи казав вам про те, що на скелі була така собі палиця, яку стародавні пірати використовували, щоб позначати місце, де закопаний скарб. Діти знайшли ті коштовні скарби і, коли в них псувався настрій, підкидали в повітря фонтани моїдорів, діамантів, перлів і золотих монет чайкам, які літали поблизу в очікуванні поживи. Одурені птахи відлітали геть, ображені безглуздими дитячими витівками. Палиця стояла на місці, а на ній висів капелюх Старкі — брезентовий матроський водонепроникний капелюх з широкими крисами. Пітер поклав яйця в капелюх і пустив його на воду. Капелюх поплив.

Птиця-Небилиця побачила це і радісно закричала, і Пітер теж закричав разом із нею. Потім заліз у гніздо, встановив у ньому палицю, як мачту, і повісив сорочку замість вітрила. А Птиця злетіла вниз, на капелюха, і знову зручно вмостилася на яйцях. Хвилі несли її в одному напрямку, а Пітера зносило