Читати книгу - "Пітер Пен"

Звичайно, коли Пітер причалив своїм гніздом-баркасом до берега, то залишив його у примітному місці, де Птиця легко могла б його побачити. Але капелюх став такою вдалою знахідкою, що вона покинула гніздо. І так воно дрейфувало, аж поки не розпалося на шматки, а Старкі частенько приходив на берег затоки і з гіркотою спостерігав за Птицею, що сиділа на його капелюсі. Оскільки ми вже більше не побачимо її, то добре було б тут згадати, що тепер усі Птиці-Небилиці будують гнізда такої форми, як капелюх Старкі — з широкими крисами, — і на тих крисах пташенята прогулюються.

Яка була радість, коли Пітер дістався до Підземної оселі, — майже водночас із Венді, яку повітряним змієм носило туди-сюди.

Кожен мав що розповідати, але, мабуть, найбільшою пригодою для всіх стало те, що вони на кілька годин пізніше, ніж звичайно, ляжуть спати. Це так підносило їх у власних очах, що вони й далі вигадували всілякі хитрощі, щоб тільки ще трохи не поспати, — наприклад, усі як один просили забинтувати їм то руку, то ногу.

Але Венді, хоча й безмежно щаслива з того, що всі вони знову вдома, цілі й неушкоджені, була шокована таким нечуваним запізненням і весь час повторювала: “Ану спати, спати!” — голосом, якого не можна було не послухатись.

Проте на ранок вона проявила надзвичайну чуйність: кожному зробила перев’язку, — і хлопчаки до вечора бавилися у поранених: кульгали і носили руки, ніби в гіпсі.

Розділ 10. Щасливий дім

Важливим наслідком сутички з піратами в затоці стало те, що індіанці та хлопчики подружились. Пітер врятував Тигрову Лілею від лютої смерті, і тепер вона разом зі своїми воїнами була готова заради Пітера на все.

Цілу ніч індіанці вартували надворі, над Підземною оселею, і чекали великого нападу піратів, який, очевидно, був уже не за горами. Навіть удень індіанці вештались поблизу, курили люльку миру і виглядали так, ніби зголодніли за ласим шматком м’яса. Вони називали Пітера “Великим Білим Батьком” і без слова корилися йому. Пітерові подобалась така надмірність, і це свідчило про нього не найкращим чином.

— Великий Білий Батько, — промовляв він до індіанців королівським тоном, і вони падали перед ним на коліна, — радий бачити, що воїни пікканіні захищають його вігвам від піратів.

— Я — Тигрова Лілея, — відповіла мила істота. — Пітер Пен врятувати мене — я його вірний, хороший друг. Ми не дозволити піратам ображати його.

Вона була занадто гарна, щоб так йому поклонятись, але Пітер вважав, що заслужив на таке ставлення, і зверхньо відповідав:

— Це добре. Пітер Пен все сказав.

Завжди, коли він говорив: “Пітер Пен все сказав”, — це означало, що всі мають замовкнути.

Індіанці покірно приймали це як належне, але до інших хлопчиків ставились зовсім не так поштиво: їх вони сприймали як звичайних воїнів. Індіанці говорили їм: “Ну шо?” — і таке подібне. І хлопчики обурювалися тим, що Пітер вважав, ніби так має бути.

Венді потай підтримувала хлопчиків, але була занадто правильною матусею, щоб вислуховувати скарги на “батька”.

— Батько краще знає, — постійно говорила вона, якою б не була її власна думка. А її власна думка була така, що індіанці не мають називати її “скво”[3].

Але ось і настала та ніч, яку вони між собою назвали Ніч Ночей — через події, які тоді відбулися, і їхні наслідки.

День спокійно почався і спокійно минув, ввечері індіанці пильнували на поверхні, загорнуті у свої коци, а діти вечеряли собі в Підземній оселі — всі, крім Пітера: він саме пішов довідатись, котра година. На острові це робилося таким чином: треба було знайти крокодила і чекати біля нього, доки проб’є годинник.

Цього разу вони вечеряли уявним чином: усі разом сиділи за столом і нібито їли, — аж тут знялася така сварка, що від галасу, як казала Венді, аж позакладало вуха. Правду кажучи, вона не забороняла шуміти, але не дозволяла нечемностей — тепер вона мусила вгамувати дітей, бо Дуда штовхнув її ліктем. Існувало тверде правило не давати здачі за столом, — натомість слід було чемно підняти руку і викласти суть суперечки такими словами: “Я хочу поскаржитися на те-то і те-то”. Але переважно хлопці або взагалі забували так робити, або ж зловживали цим.

— Тихо! — гукнула Венді після того, як двадцятий раз попросила хлопчиків не кричати в один голос. — Дорогий Ледь-Ледю, ти вже доїв?

— Ще не зовсім, мамусенько, — сказав Ледь-Ледь, уважно зазирнувши в уявну чашку.

— Він навіть не надпив своє молоко, — втрутився Чубчик.

Слово — не горобець, і Ледь-ледь тут же використав свій шанс.

— Я хочу поскаржитись на Чубчика! — прокричав він одразу.

Але тут руку підніс Джон.

— Що, Джоне?

— Можна мені сісти на місце Пітера, поки його нема?

— Сісти на місце батька, Джоне? — обурилась Венді. — Звичайно ні.

— Але ж він не справжній батько, — відповів Джон. — Він навіть не знав, як бути батьком, доки я не навчив його.

Це вже була образа.

— Ми хочемо поскаржитися на Джона! — закричали Близнюки.

Дуда підняв руку. Він був найскромніший з усіх, справді, втілена скромність, тому Венді особливо лагідно ставилася до нього.

— Я, наприклад, не уявляю собі, — Дуда говорив то тихіше, то голосніше, — що міг би бути батьком.

— Не треба, Дудо.

Але навіть коли Дуда починав щось говорити — що траплялося не надто часто, — то продовжував якось недоладно.

— І якщо вже я не можу бути батьком, — важко зітхнув він, — то не знаю… Майкле, може б, ти дозволив мені побути немовлям?

— Ні, не дозволю, — відрубав Майкл.

Він уже лежав у колисці.

— Оскільки я не можу бути немовлям, — Дуда говорив усе голосніше й голосніше, — як ви думаєте: може, я міг би бути Близнюком?

— Певно, що ні, — одностайно відповіли Близнюки, — Близнюком бути страшенно важко.

— Оскільки я не можу бути кимось важливим, — сказав Дуда, — то, може, хто-небудь хоче побачити, як я показую фокуси?

— Ні, — відповіли всі в один голос.

Тоді він нарешті спинився:

— Все. В мене вмерла остання надія.

Гамір розпалився з новою силою.

— А Ледь-Ледь кашляє за столом.

— А Близнюки беруть пампушки!

— А Кудрик мастить хліб маслом і медом!

— А Чубчик говорить з повним ротом.

— Я хочу поскаржитись на Близнюків.

— А я скаржусь на Кудрика.

— А я — на Чубчика.

— Мої любі дітки, — розпачливо вигукнула Венді, — як я іноді заздрю