Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

українських земель у складі Росії. За наполяганням ГУР та за прикладом Польських легіонів Австрія створила у складі своїх збройних сил легіон Українських січових стрільців (УСС), який комплектувався з добровольців-галичан. Воякам УСС було оголошено, що вони змагаються за визволення своїх братів, поневолених Росією, але конкретних роз’яснень щодо перспективи створення української держави з боку австрійської влади не було. Питання, яким чином Відень збирався ділити відвойовані землі Російської імперії між поляками та українцями, залишалося відкритим. У травні 1915 р. ГУР та СВУ утворили Загальну українську раду.

Восени 1914 р. російська армія окупувала практично всю Галичину і на її землях було утворене Галицьке генерал-губернаторство. При цьому всупереч обіцянці князя Миколи Миколайовича не було проведено жодних заходів для закріплення польського характеру принаймні західної частини цього адміністративно-територіального утворення. Загальний курс петроградської окупаційної адміністрації в Галичині мав русифікаторський характер. Після двох років боїв, наступів і відступів генерал-губернаторство змінилося територіально й поширювалося тепер лише на частину Східної Галичини та Буковину, а польська Західна Галичина повернулася під австрійський контроль. У такому вигляді Галицько-Буковинське генерал-губернаторство зустріло російську революцію в лютому 1917 р.

Після відступу російських військ у серпні-вересні 1915 р. територія Конгресувки була поділена на зони окупації: північ залишилася німцям, а південні території відійшли під контроль Австро-Угорщини. Холмщина також була поділена між окупаційними зонами на німецьку (північну) та австрійську (південну) частини. Протягом 1915—1916 рр. Загальна українська рада домагалася від керівництва Австро-Угорщини визнання українського характеру окупованих Холмщини і Західної Волині та дозволу для українських установ проводити свою діяльність на цих територіях. Однак на той момент Центральні держави вважали польський фактор більш вагомим.

5 листопада 1916 р. Берлін і Відень проголосили створення на території Конгресувки Королівства Польського (більш відомого як Регентське Королівство Польське). До організації королівства були залучені польські кола, які орієнтувалися на перемогу у війні Центральних держав і сподівалися, що після поразки Росії Польща розшириться на схід за рахунок «Земель забраних». У рамках повноважень, окреслених Австрією та Німеччиною, Польщею керувала Тимчасова державна рада (пізніше Регентська рада), яка готувалася до обрання короля. Найімовірнішим претендентом на трон був представник дому Габсбургів Карл Штефан. Установлення у королівстві австрійської династії давало полякам надію на майбутнє об’єднання в тому чи іншому вигляді з Галичиною. Цікава ситуація полягала в тому, що Карл Штефан Габсбург готувався стати королем Польщі та, в рамках унії з Австрією, утвердити польську владу в Галичині, а його син ерцгерцог Вільгельм, пізніше відомий як Василь Вишиваний, натомість приєднався до вимог українських партій про поділ коронного краю за національною ознакою.

У відповідь на створення Королівства Польського царський уряд 15 листопада 1916 р. виступив з декларацією, в якій підтвердив намір надати Польщі автономію у межах Росії. СВУ та українські партії, представлені в галицькому Сеймі та австрійському Рейхсраті, одразу розпочали боротьбу проти планів включення до складу Королівства Польського українських етнографічних територій. Зокрема, один із діячів СВУ Дмитро Донцов видав у Берліні німецькою мовою працю «Велика Польща і Центральні держави», у якій відстоював український характер Холмщини та Східної Галичини.

Російська революція

У лютому 1917 р. у Російській імперії відбулася революція, і на її південно-західних окраїнах виникли умови для національного державотворення поляків та українців, незалежно від політики, яку проводили за лінією фронту Центральні держави. Тимчасовий уряд утвореної в ході революції Російської республіки визнав де-факто незалежність Польщі, висловив намір сприяти відновленню польської держави на всіх землях, населених у більшості поляками, за умови укладення нею «вільного військового союзу» з Росією. Питання про кордони відновленої Польщі мало бути винесене на розгляд Всеросійських установчих зборів. Оскільки, безперечно, польські землі Конгресувки перебували тоді за лінією фронту (окуповані), польські діячі в Росії розраховували принаймні на самовизначення в межах «Земель забраних», а також частини австрійської Галичини, підконтрольної Росії. Тож польські ендеки в Петрограді звернулися до Тимчасового уряду з проханням визнати польський характер Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.

Тим часом на початку березня у Києві була сформована Українська Центральна Рада на чолі з видатним істориком і громадсько-політичним діячем соціалістичного спрямування Михайлом Грушевським. Скликаний Центральною Радою у квітні 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес перетворив цю організацію з київського гуртка на загальноукраїнську національну представницьку організацію в Росії. Свій мандат Центральній Раді надали представницькі організації з усіх українських етнографічних земель у складі Росії, а також численні громади українців, які опинилися поза межами Наддніпрянщини. Евакуйована до Москви громада Холмщини на чолі з Ємеляном Вітошинським надіслала конгресові телеграму, в якій заявила про «гаряче бажання приєднатися до українського народу». Також надходили телеграми від військовополонених галичан — підданих Австрії, засланих у глиб Росії.

Бачення українськими політиками розв’язання національного питання відбилося у доповідях і резолюціях Конгресу. Загальною вимогою учасників зібрання було створення української автономії у складі федеративної Російської Республіки. У доповіді Валентина Садовського «Про територію і населення автономної України» західним кордоном української території визначалися Люблінська і Гродненська губернії. Межі Холмської губернії у складі України належало виправити згідно з етнографічним принципом. У резолюціях Конгресу зазначалося, що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею прикордонного населення; для справедливого вирішення цього питання Україна мала бути допущена на майбутню мирну конференцію як держава, на території якої велася війна. Також заявлявся протест «проти претензій на землі непольські, заявлені польською Тимчасовою державною радою в декларації на заклик Тимчасового уряду Російського до з’єднання польського народу з вільною Російською державою. Народ український не потерпить ніяких намагань до захоплення прав на територію України, политу його потом і кров’ю». Якщо кордон у Холмській та Гродненській губерніях належало ще скоригувати, то Волинська, Подільська та Київська губернії вважалися безперечно й цілком українськими.

22 квітня 1917 р. російський Тимчасовий уряд за рекомендацією Центральної Ради призначив крайовим комісаром Галицько-Буковинського генерал-губернаторства (з правами генерал-губернатора) Дмитра Дорошенка — в подальшому активного діяча національної революції 1917—1920 рр. Це був перший у новітній історії українець, який після багатьох десятиліть австро-польського панування очолив Східну Галичину. Однак до перепідпорядкування краю Центральній Раді так і не дійшло: після контрнаступу Центральних держав у серпні 1917 р. Галицько-Буковинське генерал-губернаторство перестало існувати.

Протягом літа 1917 р. Центральна Рада намагалася порозумітися з Тимчасовим урядом щодо питання організації автономії України на територіальних засадах, проголошених Всеукраїнським національним конгресом. З цього приводу було ухвалено два універсали; щоправда, в них не конкретизувалося питання територій. У серпні Тимчасовий уряд Росії видав Тимчасову інструкцію, якою визнав юрисдикцію Генерального секретаріату (виконавчого органу Центральної Ради) над п’ятьма губерніями, замість дев’яти, як того вимагали