Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Коли Герман злий, то знаходитися поряд із ним неабияк неприємно. Але я висловила йому все, що накипіло. Лунала з моїх вуст чиста правда!

І що вона мені дала? Нічого… Навіть якщо кричатиму йому на вуха до оглушення, то добровільно не звільнить мене. А до цього ще налякав, що якщо тікатиму, то влетить мені. І що зробить? До підвалу затягне та голодом мордуватиме?

Виймаю із пакета свою сумочку, а там смартфон, для якого одразу ще беру зарядку із валізи. Втикаю виделку у розетку та відповідний роз'єм у телефон, який вмер - розрядився.

Коли він вмикається, то він починає сходити із розуму. Вібрує та пілікає. І всі сповіщення від Кароліни. Вона уже весь світ перевертає. Пише у всіх можливих соціальних мережах, а тут її дзвінок. Напевно, прийшло повідомлення, що я в мережі. Я без роздумів відповідаю.

- Алло, - тихо мовлю подрузі.

- Маргарито, нарешті! - відчувається радість та стурбованість у її голосі. - Де ти? Що сталося? Куди ти поїхала? Чому ти не брала трубку?

Кароліна сипить на мою голову дуже багато запитань, але не дає на них відповісти, бо торохтить наступний диктант:

- Я дуже за тебе переживала. Почала думати, що тебе викрадають та подібне. У мене в голові таке дике та страшне гарцювало, що аж довелося заспокійливе пити! Маргарито, чому ти мовчиш?

- Бо ти мені не даєш слова сказати, - мовлю.

- Що з тобою сталося?

Ось як мені пояснити їй ситуацію, в яку сама до кінця не осягаю розумом.

- Марго?

- Ну якщо дуже коротко, то…

- То що? - дратує її моя зупинка.

- Батько хоче видати мене заміж.

- Що? - викрикує вона. - Ти серйозно? Маргарито, ти жартуєш?

- Не жартую, - видихаю. - І він максимально серйозно налаштований. Ось зараз знаходжуся в будинку «нареченого».

- І ти погодилася на таке? - обурюється. - Марго, ти зовсім божевільна? А Денис? Ти там собачої блекоти наїлася, що таке верзеш? Чи може головою гепнулася?

- Мене поставили перед фактом, - шепочу, дивлячись на двері. – Я намагалася втекти, почала заперечувати, але ніхто не брав мої слова до уваги. Батьку треба, щоб я вийшла заміж…

- Я шокована, - белькоче вона. - І що ти будеш робити?

- Не знаю, але, - затихаю, а там продовжую, втім тихіше. - Я завтра поїду в торговий центр за одягом. Гадаю, що зможемо там перетнутися… Але зі мною буде охоронець, аби я знову не втекла.

- Я зможу під’їхати до тебе.

- Дякую. Бо мені зараз…

- Марго, ти мене дійсно не дуриш зі всім? - перепитує вона. - Я хочу, щоб це був невдалий розіграш. І ти зараз сидиш разом із Денисом у кафе та….

- На жаль, ні, - сумно перебиваю

- Господи, то якесь середньовіччя, - обурюється. - Твій тато у часі не загубився? Він не тямить, що зараз люди собі самостійно обирають другу половинку? А не поєднують долі так, як цього батьки бажають?

- Усе заради бізнесу, - роздивляюся свої ноги. - Бо так йому буде вигідно.

- Божевільний будинок "Сонечко"!

- Угу, - відповідаю та запитую. - Ти ходила на день народження?

- Ні, - заперечує подруга. - Я весь вечір намагалася зв'язатися з тобою. Навіть уже хотіла до поліції звертатися.

- Ясно, - сумно мовлю.

- Так ти зараз у того чоловіка? Бо я прослухала?

- Так, - підтверджую, а на душі стає ще більше нерадісно. Я від ранку так чекала цього вечора і дочекалася…

- Без слів… Прийти забрати доньку та одразу до незнайомця відправляти? Він хоч не чіпляється до тебе з непристойним ділом?

- Ні, поки поводиться культурно, - хмикаю. - Сказав, що зробить все, аби знайти зі мною спільну мову.

- Хай до дупи йде, - обурюється. - Спільну мову…

- Я такої ж думки…

І тут так обидві злостуємо та поринаємо у мовчанку, яку перериває подруга через хвилину:

- Де тебе завтра ловити?

- Я поки не знаю, - мовлю. - Мабуть, вранці тобі напишу, де саме ходитиму.

- Добре. Тоді чекатиму сповіщення.

- Ок, - невесело відповідаю та кладу телефон на тумбочку, а там відкидаюся на ліжко. Перед очима біла стеля, а під спиною м'яка постіль.

Емоційний стан надломлений, а до всього згадую про роботу. На щастя, терміни не горять, адже зараз близько не до неї. Як можна працювати, коли…

Я не знаю, що мене чекає далі, але складати руки не збираюся. Якось виплутаюся зі сіток, які накинули.

Вранці прокидаюся від шуму. Розплющую очі, та бачу біля себе чоловічу постать - Герман. На ньому чорний костюм, а вираз обличчя несильно прихильний – там лише невдоволення та злість. Він щось кладе на тумбочку біля мого телефона, і коли це робить, то розвертається, щоб йти, але помічає, що я не сплю та дивлюся на нього. Обертає голову та мовить: