Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Гетьман Павло Скоропадський на урочистому прийнятті іноземних дипломатів. 1918 р.

У національних колах побутувала думка, що вирішальний вплив на Павла Скоропадського справляють два антиукраїнських діячі, старі приятелі гетьмана — Ф. Безак та А. Стороженко. Перший з них, колишній кавалергард, шталмейстер імператорського двору, депутат ІІІ Державної Думи Російської імперії, член київського Клубу російських націоналістів, останній Київський губернський маршалок, давній знайомий Скоропадського по Санкт-Петербургу та Києву. Проте за політичними поглядами він був повною протилежністю гетьманові: ультрареакціонер, російський монархіст, відвертий германофіл. У спогадах Павло Скоропадський рішуче спростовував будь-яке політичне значення Безака за свого гетьманування. Єдиний зв’язок між ними, наявний у той час, полягав у проживанні першого напередодні перевороту на квартирі старого знайомого. Той, безперечно, детально знав про всю підготовчу роботу, але навряд чи суттєво впливав на неї. У подальшому він регулярно відвідував гетьмана, але не відігравав жодної політично ролі. Щоправда, Б. Стелецький у спогадах стверджував, що Безак був першим, із ким гетьман зустрічався щодня зранку і від кого вислуховував найостанніші новини.

Другий теж був давнім знайомим Скоропадського з кінця ХІХ ст., як історик брав певну участь у створенні фамільного архіву. Але антиукраїнську позицію, характерну для пізньої творчості Стороженка, політичну активність як члена Клубу російських націоналістів, а пізніше голови проросійського Союзу приходських рад Києва ніколи не підтримував Павло Скоропадський. Він рішуче відхилив пропозицію А. Стороженка створити при гетьманові раду з представників старовинних українських родів, а також не підтримав його претензії на посаду міністра сповідань.

Генеральний писар І. Полтавець-Остряниця. 1918 р.

З-поміж офіційних осіб значний вплив на гетьмана мав І. Кістяківський, спочатку державний секретар, а потім — міністр внутрішніх справ Української Держави у складі двох урядів. Сучасники характеризували його як «найяскравішу постать у всьому міністерстві [уряді — Г. П.], розумну, талановиту і надзвичайно працездатну людину». Він походив зі знаної в українських національних колах родини. Батько, професор-криміналіст О. Кістяківський, був відомий своїми дослідженнями права Гетьманщини XVIII ст. і громадською працею. Брати Володимир та особливо Богдан стали відомими вченими: перший — фізиком, другий — правником. Сам Ігор також здобув визнання на юридичній ниві та своїми громадськими справами. Проте йому були притаманні такі негативні якості, як авантюризм, позерство, гонитва за популярністю, захоплення красивою фразою, бажання братися за все й ніколи не доводити справу до кінця. Унаслідок цього Кістяківський на посаді ключового міністра Української Держави не здобув прихильності проросійських кіл, які закидали йому схильність до силового розв’язання складних проблем, прагнення до диктатури. Українські національні сили також не визнавали його через відверте порушення демократичних принципів суспільного життя, запровадження жорстокої цензури, утиски й переслідування своїх лідерів, насамперед С. Петлюри. Тому загал називав І. Кістяківського «злим генієм» Скоропадського, натхненником майже всіх антидемократичних і антиукраїнських заходів.

Постать іншого давнього знайомого гетьмана, якого він сам покликав до управління державою, практично не згадують узагалі. Але не можна обійти мовчанкою вплив на Павла Скоропадського П. Дорошенка. Це знайомство, яке ґрунтувалося на спільних історико-­генеалогічних захопленнях, тривало більше 25 років. Павло Петрович уважав глухівського земського лікаря надзвичайно розумною й талановитою людиною, а не тільки відомим краєзнавцем. Напередодні перевороту Скоропадський радився з ним, і той побажав успіху запланованим діям. Після 29 квітня 1918 р. гетьман, за його словами, пропонував П. Дорошенкові прем’єрство, але той відмовився від такого надзвичайного навантаження. Незважаючи на свій поважний вік, Дорошенко все ж прийняв іншу пропозицію і очолив Головне управління мистецтв і національної культури. Така структура в складі Міністерства народної освіти була спрямована на впровадження українських національних засад у культурі та мистецтві, збереження історико-культурної спадщини українського народу. Водночас П. Дорошенко був дорадником гетьмана з усіх питань про минуле України або напрями її національного розвитку. Зі спілкування очільника держави з керівником мистецького життя, за його словами, «не отримував нічого, крім морального задоволення». Людина поміркованих політичних поглядів, Дорошенко був напрочуд світлою постаттю в оточенні Скоропадського.

Українська делегація в Берліні. У центрі — Гетьман Павло Скоропадський, товариш міністра закордонних справ О. Палтов

Денний розклад очільника Української Держави був дуже щільним. Починався він о 8-й годині й закінчувався далеко за північ. Щодня П. Скоропадський приймав доповіді голови Ради Міністрів, начальника власного штабу, у деякі дні тижня і години регулярно заслуховував доповіді окремих міністрів, інших керівників урядових установ. За сніданком (о 12-й год.) та обідом (о 19-й год.) також тривали ділові розмови й обговорення нагальних проблем зі спеціально запрошеними особами. Спілкування з міністрами, урядовцями, послами і гостями тривало й під час прийомів, прогулянок у саду. Особисті зустрічі відбувалися в кабінеті гетьмана зазвичай між сніданком та обідом. Із 22-ї год. Скоропадський брав участь у засіданні Ради Міністрів або обмінювався думками з міністрами під час перерви в такому засіданні. Після того гетьман із начальником штабу до 3—4 год. працювали з поточними паперами. Б. Стелецький наголошував, що такий напружений темп роботи тривав щодня. І лише після приїзду родини гетьман «іноді дозволяв собі відпочити після обіду, проводячи цей час у вітальні, куди збиралося невеличке товариство його дружини».

Олександра (по-родинному — Аліна) Скоропадська, за свідченням сучасників, була надзвичайно розумною жінкою, яка позитивно впливала на свого чоловіка. Вона підтримувала історико-генеалогічні захоплення Павла Петровича, але немає свідчень про будь-які її українські вподобання в петербурзький період життя. Адже походила вона зі старовинного російського дворянського роду, і лише за матір’ю — княжною Марією Кочубей мала певний відсоток української крові. Немає підстав стверджувати, що в 1918 р. вона стала свідомою прихильницею ідеї незалежної гетьманської України. Але Олександра абсолютно підтримувала свого чоловіка в усіх його діях, прагненнях і планах. Українська Держава ввійшла в її життя як доля чоловіка, а отже і її власна. Аліна, як могла, допомагала йому виконувати всі повноваження і нести тягар влади. Натомість вона не втручалася в розв’язання складних державних проблем, скільки б її не схиляли до того О. Палтов та Б. Стелецький, визнані провідники проросійської партії при дворі гетьмана. Не впливали на неї також численні родичі та світські знайомі, які пробиралися до Києва з більшовицької Росії, претендували