Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Стрільця не турбуй. Якщо прокинеться раніше світанку, піднеси йому ще штоф. Буянити почне, можеш навіть зв'язати. Не в собі людина... Нехай проспиться. Ранок вечора мудріший.
— Золоті… слова… — господар шинка багатозначно показав мені порожню долоню.
— Зійдемося на срібних… Тільки платитиме він… — я вказав на «Завсідника». Досі тверезого.
— З чого це? — підвівся той, наче тільки й чекав підначки.
— А з того, пане, що в мене кулаки цілий день сверблять. Не бажаєш силою молодецькою помірятися? Ставлю 25 талерів. Поб'єш мене — твій виграш. Я тебе покладу — заплатиш корчмареві. Домовилися?
— Та з величезним задоволенням! — жваво схопився той на ноги. — Ну бережись, добродію, живого місця на тобі не залишу!
— Не на рать ідучи хвалися, а коли… закінчиш, — підморгнув я корчмареві. Потім зняв шаблю, поклав її на лаву поруч із хлопцями і кивнув задирці. - Веди. Показуй, де тут у вас толока?
Нічний час диктував свої умови для поєдинку, тому супротивник повів мене до торгових рядів. Там, щоб відлякати злодюжок, всю ніч горіли смолоскипи.
— Я це, що хотів сказати… Сподіваюся, ти знаєш, куди ми йдемо? Не збираєшся бійку під вікнами Таємного наказу затіяти?
— Не дурніший за чужинця, — пробурчав той. — Он дім піддячого Касьяна… — тицьнув пальцем у п'ятистінок з вигулом і різьбленим ґанком. — А ми… — ще один жест трохи убік, — туди йдемо. Якщо кричати не будеш, навіть не почує. Бачиш, вогонь не теплиться. Відпочиває, отже око государеве.
— Тоді я спокійний. Сам тільки не кричи, коли прилетить.
Дійшли до місця, скинули жупани, поплювали в долоні і погнали...
Смішно. Так я навіть у дитячому садочку не бився. Противник виходив на середню дистанцію і тільки після цього починав замах. Причому це навіть не застарілий через відносну повільність свінг виходив, а якийсь ведмежий ляпас, чи що. Не перевіряв, але був упевнений, що можу встигнути люльку розкурити, перш ніж зробити крок назад і пропустити його кулак повз себе.
Загалом, танець вийшов наступний: він замахувався, я робив крок уперед, пробивав прямий у щелепу, не надто сильно, щоб руки не калічити, і відступав. Противник завмирав, мотав головою, сплював і… все починалося з початку. Здоровий лось попався. Разів двадцять довелося приголубити, доки він не опустився на одне коліно і не прохрипів:
— Все, добродію… Твоя взяла… Добре б'єшся…
— Ти теж не промах... — простяг я йому руку. — Усю середину мені начисто відбив… Повертайся в шинок сам, а я нужник пошукаю… Не дотерплю…
— Буває, — задоволено осміхнувся той, забуваючи, що навіть не торкався до мене. — Мабуть, повечеряв надто цупко. Ну нічого, справу можна виправити. Як місце звільниш — приходь. З мене частування. За задоволення.
— Ой, не нагадуй… — я схопився за живіт і, зігнувшись, метнувся у темряву. Цілком випадково, зрозуміло, саме на той бік площі, де стояв будинок із «собачим» коником на даху.
Світло в будинку не горіло, але всередині не спали. Чулися тихі голоси і невиразна метушня. Пам'ятаючи про скрипучий ґанок, я піднявся дуже обережно. Двері в сіни теж відчиняв по міліметру. Не здогадався флягу прихопити. Полив би на петлі і все.
Увійшов і прикрив за собою. Раптом зацікавиться який-небудь міщанин, що загуляв допізна, або випадковий стражник: чого це двері в будинку навстіж? Непорядок. І захоче з'ясувати… звісно, у самий невідповідний момент. На фіг, на фіг.
Спершу здалося дивним, що в передпокої слуг немає. Але по розмові, яка доносилася з кімнат, причина такого неймовірного для мене везіння, з'ясувалося досить швидко.
— Ну, і чого ревеш, дурепо? — гугнявий чоловічий голос насмішкувато лунав на тлі тихого плачу. — Не розсипала своєї краси і не розхлюпала. Вмиєшся і знову, як новенька будеш. І потім, ти сама ж до мене прийшла... Не на віжках тягли.
Жіночий голос щось тихо відповів. Що саме я не почув.
— Та на який ляд мені твій дурень тепер здався? — Неприємно засміявся чоловік. — Нехай живе… Завтра ж скажу дяку, що пожартував… На кінській голові роги не ростуть, бо коні не одружуються. Га-га-га... Тільки умова такою буде, красунечко: чоловік у ліс, ти — як стемніє, одразу до мене. А я вже постараюся, щоб Федот якомога рідше в місті ночував... — знову засміявся Касьян, наче дверима заскрипів. — Він же найперший у державі мисливець, ось нехай і промишляє для царя-батюшки... А ти мене будеш тішити. Зрозуміла? А комизитися надумаєш, ось ті хрест — запроторю твого милого туди, де й Макар телят не пас. Та й для тебе щось не гірше придумаю ...
Знову тихе, жалісливе дзюрчання жіночого голоска.
— От і розумниця… Люблю тямущих. Витри сльози і ходи до мене. Покажи ще раз Касьянові, як ти його любиш... І не бійся, не бійся. Від мене не буде дітей. Тож якщо сама здуру не обмовишся, ніхто й не дізнається.
Чорт! Чорт. Чорт… Схоже, запізнився я. Перемудрив із алібі. Треба було одразу сюди бігти, а не потішні бої влаштовувати. Ну, та таке. Чого вже… Зате, ніяких сумнівів.
Не криючись, заходжу в опочивальню… Місячного світла, що проникає крізь слюдяне віконце, очам, що вже звикли до темряви, достатньо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будні феодала - 1, Олег Говда», після закриття браузера.