Читати книгу - "Убивства за абеткою"

– То як довідатися те, що потрібне?

– Просто, як я щойно сказав, поспілкуватись. Поговорити! Обговорити те, що трапилося, певну людину, певний день, знову і знову, додаткові деталі обов’язково з’являться.

– Які деталі?

– Природно, такі, яких я не знаю й не шукаю. Та минуло вже достатньо часу для того, щоб звичайні речі стали знову важливими. Це суперечить математичним правилам, що в трьох випадках убивства немає жодного факту чи твердження, за яке можна вхопитись. Якісь незначні речі, якісь незначні висловлювання мають бути вказівником! Це наче шукати голку в копиці сіна, я згоден… але в копиці сіна є голка… в цьому я переконаний!

Мені це все здавалося розмитим і невизначеним.

– Невже ви не розумієте? Ваш розум не гостріший, ніж у служниці.

Він кинув мені листа, що був акуратно написаний похилим шкільним почерком.

Шановний сер!

Сподіваюся, ви пробачите мені за те, що я дозволила собі вам написати. Я провела багато часу в роздумах відтоді, як трапилися ці два жахливі вбивства, включаючи вбивство моєї тітоньки. Здається, ми всі в одному човні, як то буває. Я побачила фотографію молодої леді в газеті, тої молодої леді, маю на увазі, що є сестрою молодої леді, яку вбили в Бексгіллі. Я взяла на себе сміливість написати їй і сказати, що їду до Лондона знайти роботу з проживанням, і запитала, чи можу я звернутися до неї або її матері. Я сказала, що дві голови краще, ніж одна, і що я не хочу великої платні, а прагну дізнатися, хто той жахливий злочинець, що, можливо, ми краще із цим впораємось, якщо розповімо одна одній, що нам відомо, і з цього щось вийде.

Молода леді відписала дуже чемно і сказала, що вона працює в офісі, а живе в гуртожитку, але порадила написати вам і сказала, що вона теж думала про дещо схоже. Вона сказала, що в нас одна проблема і ми повинні триматися разом. Тож я й пишу вам, сер, щоб повідомити, що приїду в Лондон, це – моя адреса.

Сподіваюсь, я вас не потурбувала.

Із повагою, Мері Дровер

– Мері Дровер, – зауважив Пуаро, – дуже мудра дівчина.

Він узяв ще одного листа.

– Прочитайте це.

Це була записка від Франкліна Кларка, в якій говорилося, що він прямує до Лондона й відвідає Пуаро наступного дня, якщо це буде зручно.

– Не впадайте у відчай, mon ami, – сказав Пуаро. – Активні дії ось-ось почнуться.

Розділ вісімнадцятий

Пуаро виголошує промову

Франклін Кларк прибув о третій пополудні наступного дня і взявся просто до суті справи без зайвих слів.

– Мсьє Пуаро, – сказав він, – я незадоволений.

– Слухаю, містере Кларк.

– У мене немає сумнівів, що той Кром дуже вправний поліцейський, але, правду кажучи, він мене дратує. Ця його поведінка, наче він усе знає краще, ніж інші! Я натякнув на дещо, що було в мене на думці, вашому другові, коли він був у Чарстоні, проте мені потрібно було влаштувати всі братові справи й досі я був зайнятий. Гадаю, мсьє Пуаро, що нам не варто бити байдики…

– Гастінґс завжди так каже!

– …а варто братися за діло. Нам треба приготуватися до наступного злочину.

– Тож ви гадаєте, що наступний злочин станеться?

– А ви так не гадаєте?

– Звісно, гадаю.

– Тоді гаразд. Я хочу організуватись.

– Що саме у вас на думці?

– Я пропоную, мсьє Пуаро, такий собі спеціальний легіон, що працюватиме під вашим керівництвом і складатиметься з друзів та родичів убитих людей.

– Une bonne idée49.

– Радий, що ви підтримуєте. Виробивши спільний план, я відчуваю, що ми зможемо чогось досягти. Також, коли прийде наступне попередження, якщо ми будемо там, хтось із нас міг би – не кажу, що ймовірно, – впізнати когось, хто був на місці попереднього злочину.

– Я розумію вашу ідею й підтримую її, та пам’ятайте, містере Кларк, що родичі та друзі інших жертв не зовсім із вашого суспільного прошарку. Вони повинні працювати, і хоча їм можуть дати коротку відпустку…

Франклін Кларк перервав його.

– Саме так. Я – єдина людина, яка в змозі оплатити витрати. Не те що я сам дуже заможний, та мій брат помер багатою людиною і, зрештою, це все перейде мені. Я пропоную, як уже казав, створити спеціальний легіон, члени якого отримають платню за свої послуги, таку саму, яку зазвичай отримують, і також компенсацію за додаткові витрати.

– Кого ви пропонуєте включити до цього легіону?

– Я вже про це думав. Власне, я написав до міс Меґан Барнард… якщо бути точним, то це частково її ідея. Я пропоную себе, міс Барнард, містера Дональда Фрейзера, який був заручений із померлою дівчиною. Ще є племінниця жінки з Андовера, міс Барнард знає її адресу. Не думаю, що чоловік тої жінки буде нам корисний – чув, що він полюбляє зазирати в чарку. Також думаю, що родина Барнардів, батько та мати, трохи застарі для активної кампанії.

– Більш ніхто?

– Власне… е-е… міс Ґрей.

Він трішки зашарівся, вимовляючи її ім’я.

– О! Міс Ґрей?

Ніхто в усьому світі не міг вкласти такий тонкий відтінок іронії лише в кілька слів краще за Пуаро. Франклін Кларк наче помолодшав років на тридцять п’ять. Раптом він нагадав сором’язливого школяра.

– Так. Розумієте, міс Ґрей провела поряд із моїм братом понад два роки. Вона знає місцевість і людей навколо та й решту. Мене не було там півтора року.

Пуаро зглянувся над ним і змінив тему розмови.

– Ви були на Сході? У Китаї?

– Так. Перебував у так званому відрядженні, скуповував речі для мого брата.

– Напевно, це дуже цікаво. Eh bien, містере Кларк, я цілковито підтримую вашу ідею. Лише вчора я говорив Гастінґсу, що потрібно відновити контакти з людьми, що мають до цього стосунок. Потрібно зібрати докупи спогади, порівняти записи, enfin50 обговорити все, говорити, говорити і знову говорити. Якась незначна фраза може прояснити всю справу.

За кілька днів «спеціальний легіон» зібрався в покоях Пуаро.

Поки вони сиділи, покірно дивлячись на Пуаро, що займав