Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Але звідки тобі знати? – обурилася я.

- Тому що якби в тобі щось і було, то я б це відчув відразу. Таких людей я відчуваю миттєво. Тобі просто не зрозуміти цього.

- Значить, я звичайна простачка, як і всі, - засмутилася я.

- Ні, Ханно. Це не так! Навіть якщо в твоїх жилах не тече чаклунська кров, це не означає, що ти як усі. Ти особлива по-своєму і маєш пишатися цим. Не дозволяй поганим думкам долати тебе, - спробував втішити мене Алекс.

- А ти народжений некромантом чи став за життя?

- Народжений та істинний некромант. Мій найстарший брат Келлан – найсильніший із нас. Він навіть перевершив батька у некромантії. Мій батько підняв свого першого мерця в п'ятнадцять років, хоча займався магією, чи не з самого народження. Тоді як Келлан, підняв першого мертвяка, будучи восьмирічним хлопчиськом. Батько сам визнає, що Келлан сильніший навіть за нього самого і дуже пишається ним.

- А ти? У скільки років зробив таке? - зацікавилася я ще сильніше, але в моєму голосі явно прослуховувалися нотки заздрощів.

- Мені було одинадцять, - негайно відповів Алекс.

- Здорово! – ще з більшою заздрістю сказала я.

- Я б сам навчив тебе всьому що знаю та вмію, але, на жаль… ти не одна з нас.

Я дивилася убік і вважала себе повною невдахою. Мені було образливо. Мою увагу привернули квітучі троянди.

- Дивно ... - поволі сказала я.

- Що саме? – Алекс простежив за моїм поглядом, але нічого не зрозумів – вулиця була абсолютно порожня.

- Троянди в цю пору року. Зараз кінець березня, а вони цвітуть на всю, - задумливо сказала я.

- Нічого дивного. Принаймні для мене, – сказав він.

Я подивилася на нього, і він продовжив:

- Чаклунство. Троянди зачаровані. Вони цвітуть майже весь рік, окрім зими. Першого дня весни вони розцвітають, а відцвітають в останній день осені. То була ідея мого брата Патріка. Ну, а я підтримав його. Чому б і ні? Ідея мені сподобалась.

- Неймовірно! - захопилася я. - А чому саме троянди?

- Не знаю. Це запитання вже до Патріка. Я не питав у нього, – засміявся Алекс.

Мені на ніс упала перша маленька крапелька дощу. Я піднімаю погляд у небо.

Оп! Ще одна крапелька… та ще й ще…

– Це моє улюблене місце. Я часто приходжу сюди під час дощу, – тихо каже він.

У цей момент дощ накрив усе довкола. Я вмить промокла.

Спалах блискавки… вдарив грім.

Сміючись, ми закинули голови вгору, підставляючи свої обличчя краплям дощу.

Знову блиснула блискавка, і десь у парку з тріском розкололося дерево. Ми подивилися в той бік.

- Думаю, настав час повертатися. Уроки вже закінчені, – він глянув на наручний годинник. – Тому, я відвезу тебе додому. Щось погода не на жарт розігралася, схоже, насувається шторм.

Немов підтверджуючи його слова, здійнявся сильний вітер.

Ми побігли до машини.

- Та все ж, якось не дуже весело вийшло, - сміюся я. - Таке враження, що навіть сама природа проти наших відносин. Начебто попереджає мене про щось.

Алекс якось дивно подивився на мене і завів машину.

- Що з тобою? Все в порядку? Я щось не так сказала? - злякалася я. Мені було більше не до сміху.

Він знову уважно подивився на мене і промовив:

- Між нами немає жодних стосунків. Ми не зустрічаємось.

Дивлюся на нього не блимаючи, і відразу починаю посміхатися:

- Я знаю. Я мала на увазі - дружні стосунки, - збрехала я, бо мені стало ніяково.

- Але ж ми й не друзі! Але можемо ними стати, - він був незворушний.

І тут я не витримую:

- Ти мені подобаєшся! - чітко і голосно промовила я.

- Ми не зустрічатимемося. Принаймні, поки що, - у його голосі була байдужість і мене це дуже розлютило.

- Якщо я тобі не подобаюсь, так і скажи. Нема чого морочити мені голову, - я зітхаю.

- Я не можу дати відповіді на це питання – подобаєшся чи ні?

– А я не можу зрозуміти, що це означає? - я сильно злилася.

Бігала і бігала за ним, і заради чого, щоб він запропонував мені дружбу?

- Ми поговоримо про це згодом, обіцяю. Але, поки що тільки дружба, - він дивився перед собою, не відриваючи очей від дороги і навіть не блимаючи.

Машина Алекса під'їхала до мого будинку.

Алекс вийшов з машини і відчинив мені дверцята.

– Значить друзі, – констатувала я факт.

- Друзі. Але... я мушу тебе дещо попросити.

- Я слухаю, - розчарована я, повністю звернулася до слуху.

- Якщо ти, колись, полюбиш мене, одразу скажи мені про це. Добре? - сказав він, уважно дивлячись мені в очі.