Читати книгу - "Автохтони"

– Кішка, – повторив він, – авжеж.

– Он там стоїть, бачите? У пальті? У чорному такому. Юдаїка. Ханукії, менори, бсамім. Мезузи. Йад. Знаєте, що таке йад?

– Ні.

– Указка для читання тори. Срібло, скань. Чернь. Чудова робота. Тонка. Сюди не бере. Але, якщо треба, може принести. Домовитися?

– Я зрозумів. Дякую. Ні, мені не потрібна юдаїка.

– У Юзефа були? Підробка. Дешева підробка. Ця його риба…

– Я знаю, – сказав він машинально, – у його мами були проблеми з рибою.

– Та не в тому ж річ! Просто, ну… Всі сидять і їдять, і говорять, ах, як це мило. Як це… етнографічно! – Останнє слово курча ледь не виплюнуло.

Він, захищаючись, підняв долоні.

– Я просто поїв у ресторані. Мені його порекомендувала пані Агата.

– Пані Агата, авжеж. Юзеф їй платить, щоб вона направляла клієнтів, ви не знали? І щоб одягалася так, як одягалася. Людям приємно, що збереглися традиції. До того ж у кого спитати, як не в людини з собакою? Усі завжди все питають у господарів собак.

– Але вона натякнула, щоб я не брав рибу. Так не роблять за гроші.

– Це через те, що їй ще й грецька ресторація накидає. Вона й масонську ресторацію рекламує. Просто ви їй здалися непідхожим клієнтом для масонської. Послухайте, може, вас цікавить масонство? Масонські знаки? Символіка? У нас дуже багата історія масонства.

– Ні, дякую. Ваші масони, як на мене, просто блазні.

– Даремно ви так. Це вони про людське око, а насправді дуже впливові, дуже. Ну, ви ж читали! Умберто Еко, кого там ще…

– Читав. Не треба плутати життя та літературу.

– А як ви їх розтягнете? – сумно спитала людина-курча.

* * *

– Вам як завжди?

Офіціант був учорашнім бетменом. Або позавчорашнім. Власне, кожен добрий офіціант – бетмен.

– Так. І я хотів би зателефонувати. У вас тут є телефон?

Якщо в тебе немає мобільника – ти псих або злиденник. З іншого боку, клієнт завжди правий. Ну, майже завжди.

– Біля барної стійки. – Офіціант байдуже знизав чорними плечима.

Телефон був стилізований, чорний, із диском, із мосяжними наліпками. Чи просто такий старовинний? Для прикола?

– Слухаю вас, – сказав Шпет. У Шпета був солідний оксамитовий голос.

– Перепрошую, що потурбував. Хотів подякувати вам. Ваші консультації виявилися… неоціненними. Так, саме так, неоціненними.

– Щиро радий, що мої скромні знання стали комусь у нагоді, – сказав Шпет. – До речі, мені телефонував Воробкевич…

– Так, і окрема подяка за рекомендацію. Він теж дуже допоміг.

– Справжній хранитель, – сказав Шпет, – безкорислива, захоплена людина. Вельми перейнявся перспективою вивести безвісного художника з пітьми забуття. Це, можливо, видасться вам пишномовним, але ви послані самою долею. Ми тут закиснули, знаєте. Застоялися.

Цікаво, який телефон у Шпета? Такий же? Чи взагалі настінний, як у старих фільмах?

– Ще одне питання.

Він озирнувся, але бетмен безшелесно ширяв десь біля віконця роздачі. Напевно, ось-ось принесуть юшку. Охолоне ж…

– Мені пощастило познайомитися з Яніною Валевською. Я просто… приголомшений.

– Не дивно, – сказав Шпет у кімнаті, яка пахла пудрою, пилом і сухими квітами. – Неабияка жінка. І дуже, дуже непоганий голос. Добрий діапазон. Розкутість. Енергія.

Останні слова Шпет вимовив трохи по-інакшому. Сухувата, коректна оцінка знавця.

– Так, я чув її на репетиції. А вона… адекватна?

– З дивацтвами, – інтимно сказав Шпет. – Уявляє себе нібито втіленням Магдалени Валевської. Каже, поділяє її спогади. Магдалена загинула трагічно, не реалізувалася повною мірою і доручила їй, розумієте? Артистична натура, до того ж це допомагає…

– Виокремитися? Подати себе?

– Перевтілюватися, – поправив Шпет. – Це ж династія. Дуже обдаровані. Маргарита поїхала зовсім молодою, не розкрившись, але я непогано, дуже непогано знав Марту. Сильна жінка. І досить… приваблива.

Голос Шпета знов став оксамитовим.

– Особлива магія, особлива чарівність… А як вона варила каву!

– Так, – погодився він, – її кава – це щось особливе. Дякую вам ще раз. Дуже дякую. Ви дозволите звертатися до вас у міру потреби? По консультацію?

– Авжеж, мій юний друже, – сказав Шпет розкішним оксамитовим голосом, – авжеж.

Бетмен намалювався за спиною, натякаючи, що сочевична юшка вже подана. І холоне.

– Ще один дзвінок. Короткий. До речі, а де Вейнбаум? Щось я його не бачу.

– Вейнбаум буде тут за сорок п’ять хвилин, – сказав бетмен, не дивлячись на годинник. Може, бетмен і справді не людина?

– Боюсь, я його не дочекаюся. Ну, передайте йому привіт. Від мене. Він знає.

Бетмен кивнув і вже збирався летіти на своїх чорних крилах, коли він спитав:

– Пробачте, а ви… єврей?

– На роботі – єврей, – відповів бетмен.

* * *

Візитівка знайшлася в гаманці. Добре, що гаманець на місці. Мобіли шкода. Втім, раніше всі жили без мобіли – і нічого. І потім, завжди можна купити нову.

– Слухаю вас, – діловито сказали в слухавці.

– Ви мене вчора підвозили на Варшавську. Ще говорили про гномон, пам’ятаєте? Ви зараз вільні?

– За п’ять хвилин звільнюся. Куди під’їжджати?

– До Юзефа. Це…

– Я знаю, де це. Ви все ж таки надумали подивитися гномон?

– Не зовсім, – сказав він.

* * *

Вершник Луцій Анней Мела: Легковажні розмови… Я й сам радий славити їх, немов би в цьому криється якась особлива звитяга – вести легкі, не зобов’язальні розмови поміж суцільної наруги і розпусти, поміж наклепів вірних і зради ближніх, у байдужому очікуванні власної загибелі. Ти сказав би, мій друже, що, власне, це і є наше життя, позаяк кінець його відомий всім нам… і ми на шляху до цього невідворотного кінця розповідаємо одне одному утішне, аби прикрасити очікування. Ну ось, я міг би оповісти тобі кумедну історію про одного добродія, який у місячну ніч поспішає крізь цвинтар до своєї коханої, і позаяк на нічних вулицях небезпечно, винаймає собі у супровід солдата на ім’я Гай…

Петроній: Здоровезного, як Орк?

Вершник Луцій Анней Мела: Ти правий, друже мій, здоровезного, як Орк… І ось, посеред могильних брил та кипарисів, посеред місячних тіней супровідник нашого героя раптом, буквально ні з того ні з сього, зупиняється, скидає з себе одяг, сечить довкруж нього, обертається вовком і втікає в ліс. Герой тим часом, переляканий до нестями, поспішає, тим не менш, нічними пустириськами до своєї любасі…

Петроній (перериває його): Це, беззаперечно, цікава історія. Кому знати, як не мені. Я сам її склав. Хочеш розважити мене оповідкою про перевертнів, придумай щось краще, друже мій.

Вершник Луцій Анней Мела: Перевертні… Теж мені, новина! Тварина сидить в кожній людині, і в нас з тобою теж, веселий друже мій.