Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Контакт не був збережений у пам’яті смартфона.

— Назарій Вус слухає, — офіційним тоном озвався слідчий.

— Доброго ранку.

Попри те, що бачився з цією жінкою лише одного разу, її голос врізався у пам’ять. Назар стрепенувся, наче йому за комір хлюпнули крижаної води. По той бік телефонного зв’язку була судмедекспертка Віра. Слідчий здивовано звів догори брови й напружився.

— Який збіг! — нервово скрикнув він. — А я саме збирався вам телефонувати...

— Чудово.

Назар притиснув плечем до вуха телефон, а сам тим часом увійшов на «Рубіж»[7] й почав уводити в пошуковик номер державного знаку та VIN кузова автівки, що належала загиблому. Світла сіра сорочка з дрібним геометричним малюнком прим’ялася на рукавах при ліктях, кутик правого манжета загнувся. А ще ж він не встиг підстригтися в суботу, тож тепер слідчий з відрослим волоссям та слідами втоми під очима мав дещо неохайний вигляд.

— Ми таки провели... я провела аутопсію.

— Ви ж не працюєте на вихідних?

Він не хотів прозвучати зверхньо чи глузливо (хай лише у телефонній слухавці), але запізно зрозумів, що бовкнув не те. Одразу втішив себе думкою, що вона його не бачить. Якби утнув таке при особистій зустрічі, гарпія б уже, напевно, відгризла йому голову. Назар ніяково скривився і втягнув голову у плечі.

— Перепрошую. Я не те мав на увазі. — поквапився з вибаченнями. В його голосі вчувався легкий переляк — так, це чудово, що ви провели розтин. А ми, до речі, встановили особу загиблого із вогнепальною раною, тож я охоче візьмуся й за «валізу». В таких справах важлива оперативність.

Про себе Назар уже охрестив обидві справи «смертю на Бистриці». Інтуїція, яка рідко його підводила, тепер уперто нашіптувала, що ці два трупи якось пов’язані між собою. Треба лише знайти точку дотику. І він знайде. Неодмінно. Слідчий не міг позбутися того хвилюючого відчуття, що він стоїть на порозі кімнати, де приховані геть усі відповіді. Варто лишень зазирнути до потрібної шафи. Був переконаний — скоро все відкриється.

— У мене змінилися плани, тому я мала вільний час учора по обіді, — озвалася Віра.

Щось змінилося. Крига скресла? Її голос тепер інакший. Назар не міг повірити, що вона не засипала принизливими коментарями його невдалий жарт, не поставила його — дрібного слідчого — на місце. Віра говорила спокійно та навіть привітно. І її досконала вимова, з правильно розставленими наголосами у словах, уже не різала йому слух. Голос пані Стельмах більше не викликав нестерпних хвиль роздратування. Зараз вони розмовляли, наче рівні. Може, перше враження таки виявилося хибним?

— Є щось цікаве? — поцікавився Назар. — Ну, окрім того, що тіло пошматували, запхали до валізи й викинули в річку?

— Дещо є. Я десь загубила адресу вашої електронної пошти. Можете скинути її на цей номер? Бо якщо надсилатиму через управління, згаємо більше часу...

— Ага. Без проблем! — зрадів він, водночас витріщаючись у монітор, де з’явилося кілька записів із камер спостереження на дорогах міста.

— Користуєтесь телеграмом?

Назар майже її не почув. Він укотре прокручував записи, де «засвітився» чорний «седан» з потрібними номерами. Більшість файлів датувалися четвергом.

— Що? — перепитав неуважно.

— Телеграм, вайбер, ватсап? Користуєтеся якимись додатками для зв’язку?

— А... так, звісно! Усім цим. Ще маю скайп і месенджер... куди писати, кажете?

— Напишіть на телеграм. На цей номер. Дякую.

Вона швидко роз’єднала дзвінок, навіть не попрощавшись. Якщо Віра й кинула слідчому «до побачення», він теж не почув, адже саме цієї миті «Рубіж» показав, як автомобіль жертви прямує вулицею Набережною, минаючи спортивний комплекс ІФНТУНГ уночі з четверга на п’ятницю минулого тижня. Телефон сповз з-під вуха й гепнувся на стіл, скинувши на підлогу кілька аркушів паперу. Назар цього теж не зауважив. Він уже вантажив відео на свій комп’ютер, знову й знову переглядаючи ті кілька секунд, схоплених цифровою відеокамерою, розташованою над дорогою перед світлофором.

Якість зображення бажала кращого. Все «сніжило» й мазало. Але коли об’єкт усього на мить опинився на пішохідному переході, під тьмяним світлом вуличного ліхтаря, Назар поставив запис на паузу й збільшив картинку. Сумнівів не було — це саме те авто. Марки не видно, але номерний знак камера зафіксувала — він збігався. Далі слідчий ретельно пробіг поглядом та відзначив про себе, що цю автівку нескладно знайти, адже на боковому крилі кузова, яке показалося на камеру, було якесь зображення. Роздивитися, що ж там, не вдалося через якість нічної зйомки.

«Наклейка? Бренд? Це службове авто?»

Усі питання одразу нотував у свій пошарпаний блокнот в коричневій палітурці, аби не загубити думку. А тоді він побачив тіні...

Розділ 20

Патрульні на виклик приїхали із запізненням — розбороняли чергову бійку під нічним клубом. Зрештою це ж лише сімейні справи. Від подібних викликів вони просто вже стомилися — кожної зміни по декілька дзвінків. Зазвичай усі візити завершуються зіпсованим настроєм й усвідомленням безглуздості виїзду, адже майже кожна побита дружина врешті відмовляється писати заяву. Навіть попри внесені 2019 року зміни до Кримінального кодексу чи не всі випадки домашнього насилля залишаються безкарними. Та й викликала поліцію дитина: 99 % «дитячих» дзвінків — лише пустощі, тож потім доводиться погрожувати малим шибеникам штрафами за хибний виклик.

Коли наряд із трьох чоловіків у темно-синіх одностроях з’явився перед дверима квартири № 15, там уже запала тиша. Звісно, сусіди чули і жіночі крики, і дитячий плач, і навіть виття собаки, що розривали ту квартиру ще якусь чверть години тому, але ніхто на це не реагував. Усі давно звикли до їхніх п’яних скандалів. Один з патрульних натиснув кнопку дверного дзвінка. По той бік пролунав механічний пташиний спів. Брудні двері, обтягнуті чорним потрісканим дерматином, залишалися зачиненими. Патрульний подзвонив удруге. Потупцював на хіднику й вже хотів було обернутися до колег, як щось рипнуло.

— Хто там? — з-за дверей почувся приглушений чоловічий голос.

— Поліція, — голосно озвався інший парубок у формі, опускаючи руку на пояс, з якого звисав гумовий кийок. — Відчиніть, будь ласка, двері!

Знову запала неприємна тиша. Якийсь непевного вигляду чоловік заскочив у під’їзд, але, побачивши поліцію, смикнувся і рвонув