Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Якщо так, боже допоможи Антону Ю-піну.

Двері будинку – двоповерхової будівлі з колонами біля входу та претензією на оригінальність – були зачинені. У видимій частині двору жодного руху.

Андрій подзвонив раз, другий. Трелі дзвінка були єдиною відповіддю з-за дверей.

– Виїхали вони, – шериф стояв біля сходів, утримуючи їхні велосипеди.

– Що? Коли?

– Дні три, тобто, як. Стара Бортнічиха бачила. Серед білого дня на своєму електромобілі й поїхали. Всім сімейством.

– Що-о-о! – Андрій був готовий розірвати шерифа на частини. – І замість того, щоб сказати, ми тяглися сюди цими… цими… горами!

– То може приїхали вже. Вночі, або іншою дорогою. Звідки я знаю, я стежити за ними не приставлений. У мене своїх турбот... гей, містере, ви чого?

Андрій люто штовхав двері. Усвідомивши марність зусиль, він відійшов на крок, маючи намір вибити її.

Кинувши велосипеди, шериф злетів на ганок і завмер перед капітаном, для вірності розчепіривши руки.

– Ви це, тобто, чого?

– Відійдіть!

– Знаєте, містере, ми, звичайно, люди темні, але деякі закони все одно знаємо. А я отримую плату, щоб і місцеві і приїжджі, на кшталт вас, дотримувалися їх, тобто. Щоб вриватися у людське житло, потрібний ордер.

– Ордер буде!

– Ось коли буде – ласкаво просимо. А поки що – не можна. Не можна, тобто, містере.