Читати книгу - "Жовтий князь"

12

Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана, точиться новою речовиною.

– Щось, наче борошенце! – визначила з недовірою господиня.

Це «щось» не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної знесиленості в грудях, мов хворості – з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою речовина остаточно змінила вигляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію Олександрівну.

– Вже пересипається, як борошно. Можна пекти.

Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданні дитячому і загляданні в піч.

Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи – гинути.

– Чого ж? Смак від хлібного, – сказав господар.

– Їсти можна! – додала дружина і питає дітей: – Як вам?

Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:

– Гірке, гірке!

Старші згодні, що – гірке; спершу ж боялись віднадити.

– Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! – ствердив тато.

– Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо, – поправила мати, говорячи до малих. – Добре, що дістали.

Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.

Менші враз перестали їсти.

– Що ж робити? – турбується Мирон Данилович. – Якби маляс…

– Добре: пряники будуть! – схвалює жінка. – Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.

Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.

Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.

Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих – вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.

Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.

Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.

Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.

Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу, – видався веселіший, ніж попереду.

І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість – від сирості взялася, чи що? – або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.

Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва – хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.

«Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі», – Мирон Данилович приспішив крок.

Прийшов потемну додому і звеселив сім’ю.

– Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть, – сказала дружина, наливаючи в миску маляс.

Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.

– Пожди! – вмовляє мама. – Зараз пряники спечуться.

– Вже й пряники, – всміхнувся господар.

Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:

– Як лікарство…

Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не виповітрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.

Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадно споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження – від мимовільної спонуки: як звірик.

Найстарший з’їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому – пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.

Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж ось – неможливо далі! Кінчили вечерю.

Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки, заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної злиденності, що сам день перестав радувати собою, – всі зразу ж звернулися думкою до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться новий малясник. Він, покладений на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював «лист», бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в рот, – знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють відсмак, їдять, але діти небагато спожили і – кінець.

– Їж, дитинко! Чого не береш? – питає мати Оленку, думаючи: «Нехай хлопці чують і привертаються до миски».

Ніхто не простягнув руки по свіжий кусник. Раптом – дряпання в надвірні двері.

– Я знаю, хто! – сказав Андрійко, піднявшися з місця: бігти в сіни.

– Зорик, – здогадалася Оленка і теж поспішила до порога.

Мати спиняє:

– Куди ж ви? Одягніться, тоді виходьте!

Вхопили діти по одежинці на плечі і вискочили з хати. Справді, біля дверей стояв, опустивши голову, Зорик, їхній собака, який влітку пропав, та він і жив недовго в дворі. Мирон Данилович надибав його в полі і поманив за собою – подарунок для дітей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, відбився від свого попереднього двору і здичавів надто, бо покрутився біля хати, поплигав біля дітей з місяць і відбіг до воріт.

Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими цятками в чорноті.

Хотіли діти погладити – він відходить.

Оленка побігла в хату і винесла кусник малясника, кинула на сніг… Собака торкнувся писком до печива, втягнув повітря раз, другий і підвів голову – не взяв кинутого. Ще підождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тільки, що кличуть: «Зорик, Зорик», без жодного дання, він знетерпеливився, повернув від хати і потрусив сніжною вулицею.

Коли діти вернулися, мати нагадала:

– Їжте, бо прохолоне!

– Я годі! – сказав найменший.

– Оленко, чом не їси?

– Вже не хочу. Нехай малясник буде на обід.

– На обід я ще спечу.

– То нехай буде на вечерю.

Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю.