Читати книгу - "Місце для дракона"

– Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить, так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було до хреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди належиться. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі – не повіриш! – всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! – він залився радісним сміхом. – Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. – І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. – По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.

– А як же Лєнін?

– А що Лєнін?

– Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.

– А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня чи 10 травня чи 15 вересня 1924 року, – я відповім.

– Можливо. Але ж розмови з Лєніном…

– Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби, семінаристи. А після них – ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.

– Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?

– Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували Греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори – ліквідувати.

– Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?

– Ну, ти ж подумай. Партизани – це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тільки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?

– А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші… старіші…

Бураченков усміхнувся, катуляючи на язику шоколадку.

– Ти хочеш і це розслідувати?

– Я хочу докопатися правди.

– Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.

– Як ви це виявили?

– Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху – інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили ввечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він як у воду скочив. А тепер ти кажеш, якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.

– А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?

– Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини – нема справи.

– Чи відоме вам таке ім’я – Артемій Пенцак?

– Артемій Пенцак… – Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: – Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… – А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: – Але чекай, є ж картотека. – За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: – В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! – і простягнув фотографію літнього чоловіка.

Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки – з фотографії на нього дивися той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.

– Що таке? – зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.

– Я бачив його могилу.

– Оцього?

– Так. Але… і його самого.

– Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!

– Виглядав на вісімдесят… не більше…

– Значить, це не він.

– Але у мене є фото.

– Давай сюди.

– Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.

Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф з виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:

– Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…

– Як то неможливо? – обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на стриху будівлі,