Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Центральний осередок Молодіжної християнської організації у Сан-Франциско мав особливо гарні умови для занять важкою атлетикою. Коли я вперше туди потрапив, мою увагу одразу ж привернула штанга для виваги лежачи, навантажена приблизно 180 кілограмами. У «Маккабі» жоден атлет не міг лежачи виважити стільки, а озирнувшись довкола, я і там не помітив нікого, хто орієнтувався б на таку вагу. Нікого, аж поки до зали, накульгуючи, не ввалився широченний коротун із неосяжним обхватом грудної клітки, справжня світловолоса горила (він був дещо клишоногим). Цей чолов’яга ліг на лаву і лише для розминки з десяток разів виважив цю штангу. Для наступних підходів він додавав вагу, зрештою довівши її майже до 230 кілограмів. Я мав із собою «Полароїд», тож сфотографував його, доки він відпочивав між підходами. Пізніше я завів із ним розмову — він виявився дуже привітним. Чоловік розповів, що його звати Карл Норберг, він швед. Усе життя — а тепер йому сімдесят — працював портовим вантажником. Така феноменальна сила розвинулася в нього без спеціальних тренувань — він вправлявся лише у підніманні ящиків і барил на пристанях, часто по одному на кожному плечі, причому жодна «нормальна» людина не могла навіть відірвати їх від землі.
Приклад Карла надихнув мене, і я поставив собі за мету також піднімати більшу вагу, працюючи над удосконаленням вправи, що в мене вже досить непогано виходила, — присідання. Наполегливо, навіть одержимо, тренуючись у невеликій залі в Сан-Рафаелі, я досяг виконання п’яти підходів по п’ять разів із вагою у 250 кілограмів кожного п’ятого дня. Мені подобалася така симетричність, що дещо веселила інших атлетів у залі: «Сакс і його п’ятірка». Я навіть не думав, що це настільки хороший результат, аж поки один із важкоатлетів не спонукав мене спробувати свої сили у побитті рекорду з присідань у Каліфорнії. Я здійснив цю спробу, навіть не вірячи у свої сили, і, на мою величезну радість, зміг установити новий рекорд — присід із 272-кілограмовою штангою на плечах. Це мало послужити мені перепусткою у світ силових триборств — у цих колах рекорд із важкої атлетики прирівнюють до публікації статті чи видання книги в науковій сфері.
* * *
Навесні 1962 року інтернатура у Маунт-Зіоні добігала кінця, а резидентура у Каліфорнійському університеті мала розпочатися першого липня. Проте спершу я мав навідатися до Лондона, бо вже два роки не бачився з батьками, до того ж мама нещодавно зламала стегно, тож я був радий побути з нею невдовзі після операції. Цю травму, операцію і подальші болісні реабілітаційні тижні вона переносила надзвичайно стійко й рішуче планувала відновити прийом пацієнтів, щойно позбавиться від милиць.
Наші гвинтові сходи зі зношеним килимом і подекуди хиткими сходинками були не надто безпечними для людей на милицях, тож я за потреби переносив її нагору чи вниз. Мама була проти моїх занять важкою атлетикою, однак зараз вона тішилася, що я такий сильний, — а я відклав свій від’їзд до того часу, коли вона знову могла пересуватися сходами самостійно.[144]
У Каліфорнійському університеті ми, резиденти, щотижня збиралися на зустрічі «Клубу наукової періодики». Там ми читали й обговорювали найновіші статті з неврології. Гадаю, я часом викликав у групи роздратування, стверджуючи, що нам варто також обговорювати праці наших попередників ХІХ століття, порівнюючи побачене під час огляду пацієнтів із їхніми спостереженнями та міркуваннями. Інші вважали це архаїзмом: нам бракує часу, ми маємо справи, важливіші за обговорення таких «старомодних» питань. Така ж думка була неявно присутня у багатьох журнальних статтях, які ми читали, — вони заледве посилалися на щось давніше за п’ять років. Таке враження, що неврологія не мала історії.
Мене це стривожило, оскільки я міркую наративними й історичними категоріями. Як людина, схиблена на хімії, я жадібно поглинав книги з історії цієї науки, розвитку її ідей, життя своїх улюблених хіміків. Для мене хімія також мала історичний і людський виміри.
Подібне відбулося й коли мої інтереси змістилися в бік біології. Тут, безперечно, для мене центральне місце посідав Дарвін, і я прочитав не лише «Походження видів» і «Походження людини», не лише «Подорож на Біґлі», але й усі його книги з ботаніки, включно з «Кораловими рифами» і «Дощовими черв’яками». Та понад усе мені сподобалася його автобіографія.
Ерік Корн мав таку саму пристрасть і зрештою полишив академічну кар’єру зоолога, щоб стати продавцем антикварних книг, спеціалізуючись на дарвінізмі й науці ХІХ століття загалом. (Книготорговці й учені з усього світу зверталися до Еріка за порадами, оскільки він добре знав про Дарвіна й ті часи. Корн зі Стівеном Джей Ґулдом[145] були добрими друзями. Еріка навіть попросили — ніхто інший із цим би не впорався — відновити Дарвінову бібліотеку в Даун-хаусі.[146])
Сам я не захоплювався колекціонуванням книг і купував статті чи книги для того, щоб їх читати, а не демонструвати. Тож Ерік приберігав для мене надірвані чи пошкоджені примірники, у яких могло бракувати обкладинки чи титульного аркуша — колекціонери їх не хотіли, а я міг собі дозволити їх придбати. Коли мої інтереси змістилися в бік неврології, саме Ерік добув мені «Довідник» Ґаверса[147] 1888 року, «Лекції» Шарко[148] і ще безліч менш знаних, проте для мене прекрасних і натхненних праць. Багато з них лягли в основу книг, які я пізніше написав.
* * *
Одна з перших пацієнток, яку я оглядав в університеті, викликала у мене глибокий інтерес. Не дивно, коли хтось, засинаючи, раптом здійснює різкий рух, проте ця молода жінка мала набагато серйознішу форму міоклонії[149] і реагувала на мерехтіння світла з певною частотою різкими конвульсивними рухами або іноді й серйозними нападами. Таке відбувалося у її родині вже упродовж п’яти поколінь. Із колегами Крісом Геррманном і Мері Джейн Аґілар я написав про неї першу статтю (для журналу «Неврологія»). Перебуваючи під враженням від міоклонічних посмикувань і того, за яких численних умов і обставин вони можуть виникати, я написав про них невеличку книгу з назвою «Міоклонія».
Коли у 1963 році невролог Чарльз Латтрелл, автор видатної праці про міоклонію, не залишеної поза увагою, відвідав Каліфорнійський університет, я розповів йому про свою цікавість до цієї теми і сказав, що буду надзвичайно вдячний, якщо він висловить свою думку з приводу моєї книги. Він не заперечував, і я передав йому рукопис. Копії я не мав. Минув тиждень, і ще один, і ще,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.