Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

Я стояла на кухні, уважно помішуючи ложечкою каву в чашці.

– Ото ж ти, Вербицький, хамло, – пробурмотіла я, засипаючи цукор. – Треба ж було так на мене наїхати через той костюм!

Він же поводився, ніби я навмисно принесла йому малий розмір!

Ох, якби ж я справді зробила це навмисно…

І тут мене осяяло.

Я повільно потягнулася до сільнички.

– Ну що, шефе, сьогодні в тебе буде дуже… солоний день.

Я обережно відкрутила кришку і насипала ложку солі в його каву.

Задоволено всміхнулася.

– Помста буде солодкою. Ну, майже.

Я розмішала напій, зробила абсолютно невинне обличчя і рушила до його кабінету.

Кілька хвилин потому…

Я обережно поставила чашку перед ним.

– Ваша кава, шеф.

Вербицький навіть не глянув на мене – продовжував читати документи.

– Нарешті, – буркнув він, беручи чашку в руку.

Я стиснула губи, щоб не розсміятися.

Він підніс чашку до губ… зробив ковток…

І тут…

Його обличчя змінилося до невпізнання.

Очі різко розширилися, губи стиснулися, а наступної миті…

– Пффф!!!

Він виплюнув каву прямо на стіл!

І не просто на стіл – а на документи.

І не просто на документи – а на свою білу сорочку!

Я ледве стрималася, щоб не пирснути зі сміху.

– Що. Це. Таке?! – рявкнув він, різко підводячись.

Я кліпнула очима.

– Кава?

– Це – отрута! – він глянув на мене спідлоба. – Що ти туди насипала?!

– Ем… цукор?

– Сіль?! – гаркнув він.

– Ну майже…

Я знову стиснула губи, щоб не засміятися вголос.

Вербицький важко видихнув, провів рукою по волоссю і глянув униз – його сорочка була в жахливому стані.

Зітхнувши, він почав розстібати ґудзики.

Я завмерла.

Він скинув сорочку, оголюючи торс.

Його мускулистий, рельєфний, засмаглий торс.

Я різко ковтнула.

– Що, подобається? – єхидно запитав він, помітивши мій погляд.

Я підняла голову, згоріла від сорому й пробурмотіла:

– Та таке… Бачила і краще.

Він похитав головою, зробив крок до мене.

Я мимоволі відступила і притиснулася спиною до шафи.

Він простягнув руку.

Моє серце підстрибнуло.

О боже, що він зараз зробить?!

Я заплющила очі, уявляючи найгірші сценарії.

Але замість цього…

Він відчинив шафу позаду мене, дістав звідти нову чисту сорочку і почав її вдягати.

Я скривилася.

Ну звісно!

Я ж просто стояла на дорозі до його шафи.

– Забери брудну, – кинув він, кидаючи мені сорочку. – І випери вдома.

Мої очі різко розширилися.

– Що?!

– Не чула?

Я закусила губу від злості.

От же ж…

Гаразд.