Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

 Ляна підвелася, з подивом усвідомивши, що стала почуватися значно краще.

— Як таке можливо? Я ніби проспала цілу ніч, — захоплено мовила вона.

Яра мовчки підморгнула. Ззаду хлопці та дівчата, співаючи, передавали з рук в руки перев’язаний оберемок колосся.

— То дідух, — тихо сказала Яра. — Останній сніп, зроблений на цьому полі.

Вони стали між двома юнаками, які з цікавістю окинули поглядом Ляну і перезирнулися між собою. Один з них передав їй сніп і на мить затримав її руки у своїх. Дівчина витиснула з себе усмішку і поспішила передати в’язку Ярі.

— З року в рік ми збираємося тут, аби віддати шану полю, яке годує нас. Цей дідух — не просто останній сніп, це символ нашої праці, нашої єдності та віри кожного з нас, — його голос лунав чітко і впевнено. — Ми передаємо його по колу, щоб кожен із нас міг залишити свою вдячність за врожай і попросити сили для наступного року. Але традиція завжди завершується одним: дідух має знайти свої руки — руки найкращої жниці.

Олексій обернувся до Яри й злегка нахилив голову.

— Цього року, як і завжди, ця честь належить Ярі.

Навколо піднялися вигуки підтримки. Дівчина вийшла вперед, тримаючи пишного дідуха. Її голова було високо піднята, обличчя виражало спокій, але Ляна помітила ледь помітну усмішку на вустах Яри.

— Та це не все, — погляд Олексія ковзнув по натовпу. — Ми вкотре виберемо найкрасивішу дівчину, яка стане благословенням громади на весь наступний рік. Наша Яра і тут завжди була першою.

Та вже було зробила крок уперед, та Олексій раптом повернувся до Ляни:

— Проте цього разу нею стала наша нова односельчанка.

Погляди присутніх, усі як один, були звернені до Ляни. Дівчина відчула як табун мурах пробіг по її шкірі зверху вниз. У голові гуло. До вух долітали перешіптування «але вона чужа», «навіть поки не частина громади», «як її звати?», «звідки вона взялася?», «Яра цього не допустить!»

Олексій пройшов крізь збентежений натовп і зупинився у кількох кроках від Ляни. Він тримав у руках пишний вінок із колосся, в якому мерехтіли стрічки, вишиті золотими нитками. Дівчина глянула в очі чоловіка. У них відбивався вогонь, горів червоним золотом, переливався та мерехтів. Олексій був упевнений у своєму виборі. Він обережно поклав вінок на голову Ляни, попри перешіптування за спиною та крижаний погляд Яри. «Може не треба?», — читалося німе питання в очах Ляни. «Треба», — спокійно кивнув Олексій.

Враз магічну тишу ночі розірвав звук мотора і через якусь хвилину вони побачили білий Форд Власлава. Той різко вийшов з машини і кинувся до них.

— Що тут відбувається?! Яке ви мали право?...

Олексій зробив крок уперед, заступаючи Ляну.

— То моя вина.

— Твоя вина?! — бризнув слиною Власлав. — Ти знаєш правила! Забирай своїх Блаженних і котися до свого юдейського бога!

— Ми нікого не образили і нічию віру не зачепили, — стриманість Олексія була неймовірною. Ми просто віддали шану землі за щедрий врожай.

— Ти ким себе уявив? — Власлав підійшов ближче до Олексія, але раптом побачив Ляну. — Що вона тут робить?

— Вона наша гостя. Я її запросив.

— Гостя, яку ти увінчав обрядовим вінком, ніби вона вже частина громади? Чи ти вирішив сам змінити правила, гаспиде?

Олексій різко схопив Власлава за комір сорочки, але Яра швидко кинулася до них:

— Тату, облиш! Не займай його!

Той зі злістю відштовхнув її рукою.

— Йди пильнуй свою матір, суча дочко! Геть в машину!

Та, плачучи, побігла до авто. Староста врешті відійшов від Олексія і крикнув у натовп:

— Ану рухом всі по хатах! Інакше я доповім вашим батькам ще до сходу сонця!

Молодь, яка ще недавно була сповнена радістю, сумно почала розходитися хто куди.

— А ти, — Власлав знову звернувся до Олексія, — ще відповіси за це.

Його слова зависли у повітрі, наче невидима загроза. Ляна відчула, як серце стискається від страху, коли Власлав востаннє подивився на неї, а потім повернувся до свого пікапа.

Олексій підхопив Ляну за лікоть і повів до своєї машини. Вогонь навколо поля почав згасати, а разом із ним згасла і таємнича магія вечора, залишаючи після себе мовчазну тривогу.