Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Уже вдома, коли я знімала пальто, в повітрі повисла якась тиха напруга. Не та, що «ой, хтось не виніс сміття», а така… солодка. Коли очі ловлять одне одного довше, ніж потрібно. Коли ти ще смієшся, але в голові вже інша думка.

Антон поклав ключі, якось дуже повільно.

А я... я наче стала героїнею якогось романтичного фільму, тільки без світла, мейкапу й потрібної кількості дезодоранту.

— Хочеш чаю? — спитала я, щоб розрядити напругу, хоча вже не була впевнена, що хочу чаю.

— Можу й сам зробити. Але... — він на мить замовк, — але я радий, що ми сьогодні побачились… по-справжньому.

Я підійшла ближче, зупинилася. Він теж. Дивився так, що в мене мурахи по руках побігли, і я навіть трохи пошкодувала, що вдома не вимкнула опалення — було спекотно з усіх боків.

— Антоне…

— Мм?

— Мені здається, або ми зараз зробимо щось, чого ще не робили?

— Тобі здається. Ми точно це зробимо.

Він поцілував мене так, що в голові замість думок залишилось тільки "ого". М’яко, ніжно… Але з тією самою пристрастю, що відчувається не в губах, а десь глибше, між ребрами.

І я, звісно, відповіла.

Поцілунок переріс у ще один. Потім у сміх — бо я заплуталась у власному светрі, і ми обоє впали на диван, мало не перекинувши вазон з фікусом. Антон героїчно його врятував однією рукою, другою тримаючи мене.

— Це, мабуть, найромантичніше падіння з фікусом у моєму житті, — хихикнула я.

— Я стараюся. Наступного разу залучу кактус — для ефекту.

…Цей вечір був без надмірної драми, без пафосу, без сценарію. Просто двоє людей, які все ще трохи грають ролі, але вже починають грати серцем.

І коли ми лежали на дивані, обійнявшись, він прошепотів:

— Знаєш, я б одружився з тобою навіть без тієї випивки.

— А я, може, навіть погодилась би.

— Тобто шансів у мене не було?

— Були. Але мені треба було дізнатися, як ти цілуєшся.

— Ну і?

— Перевищив усі очікування, — усміхнулась я.

І він поцілував мене ще раз.